Дашвар Люко - Ініціація

— Без проблем.

— Я тобі детально перерахую, що там мого. І ще. Я у вас поживу трохи. Добре, мамо?

— Нащо питаєш? Це твій дім, люба.

— Звісно. Але в моїй колишній кімнаті тепер твій кабінет. І взагалі, мабуть, ви з татом звикли жити удвох. Я відсьогодні почну шукати нову квартиру.

— Знову на Лівому?

— Ноги моєї більше там не буде!

— Але на Лівому дешевше. А ти ж хочеш зекономити.

— Є речі, важливіші за мої бажання! Заради них варто йти на компроміс.

— Зневажання власних бажань — уже компроміс, люба.

— Неправильно сформулювала. Я ж не така розумна, як ти, мамо. У мене є проблеми з формулюванням власних думок. Так, хочу зекономити, але з урахуванням деяких факторів… — плутаюся-замовкаю, і раптом прозріння. Офіс «Кресала» — ось він, майже поруч. На Жилянській, неподалік залізничного вокзалу.

Приймаю цей факт, веду далі вже впевнено:

— Справа в тому, що я врешті знайшла дуже перспективну роботу. Від вас до офіса — пішки десять хвилин. Тому і шукатиму собі житло десь тут: поряд із роботою, з вами. Зекономлю на таксі.

— Логічний план, — погоджується мама, питає: — А що за робота? Цікава? До душі?

— Згодом розповім.

— Добре. — Мама вже дивиться на годинник: певно, у неї на сьогодні заплановано ще безліч справ. Підводиться.

— Зачекай, мамо! — Я теж встаю. Дивлюся мамі в очі, як психотерапевт намагався б роздивитися в пацієнті перші ознаки страшної хвороби. — Ти взагалі як? Усе нормально? Просто давно не бачилися. Тому питаю.

— Ми ж зідзвонювалися кілька днів тому. Невже не пам’ятаєш, люба?

— Мамо, з моєю пам’яттю все гаразд. Чи я не можу спитати наживо? Зневажаєш дублі?

— Ми живемо без прикрих несподіванок, доню. Тато став більше на роботі затримуватися, але то зрозуміло. Війна. І все це я казала тобі два дні тому по телефону.

— А Ромка? — нарешті видушую полохливо. — Ромка як? Він же не я. Це я можу на кілька днів щезнути, а він тобі щодня дзвонить. Дзвонив. Так?

— Рома більш сентиментальний, ніж ти.

— То що, мамо? Дзвонив? Сьогодні, вчора…

— Учора вранці. Сказав, що кілька днів буде поза зоною. Що зателефонує наприкінці тижня.

— І все? Тобі цього достатньо? — шаленію. Розумію, що то не допоможе, нічого не змінить, не внесе ані краплі ясності, але шаленію. — А раптом із ним щось трапилося? Я вчора ввечері заходила до нього, на сади. Його не було! І Брукс із Брайаном. Тобі це не пече? Чи проблеми дурнуватої лесбіянки для тебе важливіші?!

Мама завмирає, дивиться на мене без гніву і образи: уважно, як на пацієнтку.

— Хочеш поговорити? — обережно пропонує після паузи.

У мене надзвичайно розумна мама! Вона відчуває мої жалі на рівні підсвідомості, ніколи не покине в біді, але і не обніме ніколи: наші стосунки сконструйовані інакшим чином.

— Ти навчила мене обходитися без цього, — відповідаю, не брешу.

Мама мала рацію, коли запевняла перелякану провінціалку Анастасію, яка раптово і під впливом алкоголю виявила в собі приховані лесбійські нахили, що своєю радістю кожна людина прагне поділитися з усіма. А горем, думаю, хоч би з однією людиною, яка зголоситься не тільки вислухати, а й прийняти частину твого болю.

Чому ж я не призналася мамі, що мене використав, зрадив і викинув Блек? Кому ж, як не їй? Може, мені її шкода? Не хочеться, щоби хвилювалася за мене? Чи тому, що у відповідь знайде потрібні слова, але не обніме, а мені не хочеться слів. Лиш обіймів, бо тато вночі не балабонить мамі на вухо, що б вони там не робили, він обіймає її. І вона засинає в його обіймах. Чому ж не розуміє, що фізичний контакт як тактильна підтримка потрібен не тільки їй?

Третій день тирлуюся на батьківській території, майже не їм — не лізе! Демонстративно сплю на дивані у вітальні, не виходжу з квартири, сію хаос і розорення одним тільки своїм настроєм. Мама розуміє — зі мною все не так, та принципам не зраджує. Не повторює настирно «хочеш поговорити?», не годує силоміць, не лізе в душу і поводиться так делікатно, що хочеться крикнути: «Та заради Бога! Ти ж психолікар! Повинна зазирати в душу! Ти так і не розумієш, чого мені треба? Та просто підійди і обніми!» Думаю, після такої тиради мама би підійшла. І обійняла б. І, певно, навіть доповнила обійми якимись дуже правильними словами. Але не думаю, що мені б допомогли ті обійми.

Третій день на Правому. Лівий берег небезпечний, як чужа ворожа планета. Мама з татом уже перевезли мої речі з квартири на вулиці тупих довірливих Ентузіастів, і я не спитала, хоч язик і рвався: «Чуєте! Певно, в квартирі хтось чекав на мене. Він… не поцікавився, що зі мною сталося?» Мовчу. Тільки думаю про те, що назвала Блека чорним, бо сама — чорна.