Дашвар Люко - Ініціація

— Добре, — кажу їй. — Піду, бо справ купа! На ранок такі обсяги інформації опрацювати треба, цілу ніч доведеться працювати. Навіть речі не розпаковуватиму, одразу візьмуся вкалувати. Я не дурна, щоби втратити таку вигідну роботу.

Мама не здалася. Я вже дотягнула важкі сумки до дверей батьківської оселі, коли вона стала поряд, поклала долоню на моє плече, зазирнула в очі.

— Меланіє, люба, — мовила. — Глухий кут тому і є таким, що вийти з нього можна лише одним шляхом: виправивши помилки, які і завели в нього. Повір, на цьому шляху ти не знайдеш жодної матеріальної вигоди! Але тільки він подарує шанс знову відчути повітря, якого в глухому куті немає і ніколи не буде. У глухому куті повітря не з’явиться навіть від твого дихання.

Це вже занадто! Мізки не фіксують очевидного: уперше за все життя мама надзвичайно сильно хвилюється за мене. Мізки дратуються тому, що мамина тирада змушує їх напружуватися, а для мене це зараз — як погляд у майбутнє, якого не існує.

— Що відбувається?! — обороняюся зухвало, підвищую голос, кричу. — Тобі мало дурнуватих лесбіянок? Вирішила мене трохи підлікувати? Який «глухий кут»? Де ти побачила його, мамо? У мене нині прекрасне життя! Прекрасне! Гарний дім, турботливий мужчина і офігенна робота! Важлива! Суспільно-важлива робота в офігенній патріотичній організації «Кресало»! Не чула про таку? Ще почуєш! Ще всі почуєте!

«Кресало» заковтнуло мене. У його нутрощах не існувало мрій про вічне кохання і страхітливих снів, лише прагматична реальність. У цій реальності міцний альфа-самець крутим позашляховиком відвіз мене в круту комфортну студію. Скажіть! Хіба краще пливти з утомленим, зарозумілим, звихнутим на дивних фантазіях супутником у хиткому човнику чорною безоднею Дніпра в нікуди, ще й присягатися собі, що пройдеш із ним цей шлях до кінця? Усі знають правильну відповідь. Я збираю гроші на «Мікру»! Чуєте, уже майже зібрала! Лише за три місяці, та, приміром, якби наважувалася красти більше спонсорських коштів, уже б сиділа за кермом. Та мій крутий альфа-самець Сікорський більше за мене розуміється на реальності.

— Міл, стоп! — попереджає вчасно. — Не поспішай, ще встигнеш. Ми ж «тільки на початку великих справ».

— Ок! — погоджуюся.

Як не погодитися? Хай у нашому зв’язку немає навіть натяку на краплю емоційної романтичності, зате командир турбується про мене. Регулярно покращує моє фізичне самопочуття і самооцінку якісним сексом, не бере грошей за проживання в студії поблизу Дружби Народів, хоч я і пропонувала, не забуває забити холодильник продуктами і навіть зупиняє, якщо я раптом втрачаю береги і відчуття реальності, починаю надто активно мріяти, бо хто сказав, що варто мріяти лише про вічне кохання? Приміром, я нині мрію про власне авто, хоча не дуже і пам’ятаю, чому так мріяла про нього раніше. Мандрувати збиралася? Аж до Китаю і Японії? Сікорський упевнений, літаком доцільніше.

— Тільки дурні обирають довгі шляхи до мети. Навіть у снах нормальні люди літають, а не псують собі ніг, а тачкам шини, — іронізує.

Я більше не бачу снів. Хотіла б запевнити: люди, що існували в моєму житті ще тоді, коли жила на Лівому, на вулиці тупих довірливих Ентузіастів, — теж щезли назавжди, стерті, забуті. Та вимушена визнати: реальність не робить настільки щедрих нематеріальних подарунків. Пам’ятаю їх усіх, хоч давно не бачила. Маму з татом, Ромку з Брайаном і Брукс, діда Реформаторського, Валентину та її дочку, Діну, Германа, Ульку і його, Блека. Навіть Лесю Ігорівну не забула. Подумки давно поділила їх на дві різновеликі групи. У першій батьки, брат із собаками, волонтери, Діна, старий нотаріус. Мені шкода їх, дуже шкода. У групі смертників: Леся Ігорівна, Герман, Улька і він, Блек, — слабкодухі зрадники, пристосуванці і покидьки! Хіба таким місце посеред людей?

Питання не дає спокою, бо так і не розумію, що робити зі смертниками. Згадую нотатки діда Реформаторського, наче там відповідь. Навіть вирішую полазити Інтернетом, аби зрозуміти: Улька поширила маячню діда Реформаторського? У мережі — ані згадки про революційні ідеї старого нотаріуса. Не можу повірити. Знову занурююся у віртуальний світ, признаюся собі, що в дідовій маячні сяяли діаманти окремих думок. Приміром, про те, що людина має пройти лиш одну ініціацію: на здатність бути справжньою людиною. І хай би всі почитали, задумалися, бо я, наприклад, почитала, задумалася і розумію тепер: пройшла випробування, людина — на всі сто! Бо тільки справжня людина може так відчайдушно ненавидіти зраду і так активно намагатися її вбити.