Дашвар Люко - Ініціація

— Вона піде.

— Хто?

— Оксана.

— Звідки піде? З «Кресала»? — дивуюся, не вірю. — Сікорський! Її неможливо викинути з «Кресала» доти, доки вона не висмокче з нього все до останньої копійки.

— Хіба мало тих, хто згоден смоктати? Смоктати — не проблема. Усі готові. Треба знати, у кого і коли.

— З кого! — уточнюю.

— У кого! — підкреслює. — Спочатку «у кого», щоби потім — «із нього ж».

Дізнаюся: не лише в пані Півник прямі контакти зі спонсорами, імен яких я не знаю і досі. Командир теж в темі: крім того, що відчиняє двері їхніх кабінетів, ще і полюють разом, ганяють по льоду замерзлих річок на позашляховиках, літають в Ірландію, щоби пограти в дублінському пабі в справжній атмосферний дартс. У дартс?!

— Жінкам не зрозуміти чоловічих забав!

Не питання! Начхати на чоловічі забави. Мене більше цікавить пані Півник, на місці якої завтра може з’явитися пані Лисиця, пані Гієна, пані Скунс!

— Більше ніяких жінок на чолі «Кресала»! Ми не наступаємо на ті самі граблі, — коханець ширше прочиняє двері, за якими живуть його таємниці. Без пафосу об’єднує себе зі спонсорами: ми. Ух ти!

— Хто ж прийде? — питаю.

— Уже прийшов. За тиждень стану виконавчим директором «Кресала», — відказує іронічно. — Рада?

— Не знаю, Сікорський. Але відчуття небезпеки відступило, — признаюся. — Однозначно відступило.

— Спи спокійно! — він каже «спи спокійно», ніби я вже мертва.

Лякаюся. Згадую про пані Півник.

— А Оксану Петрівну куди? На звалище історії?

— Згодую її собакам, — відповідає іронічно, та я не веселюся, як зазвичай, з ідіотського розслабону і іронії, з якою він сприймає будь-які події реальності.

Він манить мене до себе, підкоряюся. Згадую слова коханця про те, що сама не захочу залишитися в периметрі, коли він вже не захоче мене. Згодує собакам? Повітря не вистачає, та знаю відповідь: у безпеці глухого кута воно не народиться. Навіть від мого дихання. І щоб не збожеволіти остаточно, щоби відповідати сталим уявленням Сікорського про гідну коханку, підкріплюю себе злими думками про те, що таки зараз карколомно і сильно мщуся двом нелюдам одночасно: Лесі Ігорівні і її найкращій подрузі Оксані Петрівні! Так вам, курви, і треба! Хіба ви заслуговуєте на Сікорського? На будь-кого з людей? Та ви геть дурні! Завтра зранку обрублю ваші останні надії. Прийду в офіс «Кресала», ногою відчиню двері в кабінет пані Півник і розсміюся.

— Оксано! Оксано, мать твою, Петрівно! Скільки коштує інформація, яку ти просила мене роздобути? Дай тисячу баксів, узнаєш правду! Сікорський коштує тисячу?

Вона знітиться. Та на гроші не поскупиться. А я кину їх просто в нахабні, корисливі круглі курячі очі. І вигукну нахабно:

— Сікорський мій! Ти зрозуміла? І тільки спробуй ще хоч раз постати на нашому шляху! Я тебе… собакам згодую! І Лесі Ігорівні передай: одна у вас доля. Одна на двох! Замріть і здохніть уже, бо вам не місце посеред людей!

Як же все-таки корисно правильно розставляти акценти. Мій розбурханий гнів дарує коханцю нові неймовірні сексуальні емоції. Закріплюю! Закріплюю позиції! Не хочу… щоби мене згодували собакам! Та коли Сікорський нарешті засинає, мій гнів не вщухає, і ось уже я — не я. Інша я! І думка: від усього цього можна лише попливти геть човном, яким керуватиме… не Блек! Далека від довбаної реальності справжня людина. Десь же є такі.

Не сплю до ранку. І коли сонце сходить, уже не така хоробра: метушня, метушня. Сікорський попереджає: тиждень тільки розпочався, Міл! Дивись, не накосяч завчасно! А я думаю лише про те, як приховати зловтіху, коли дивитимуся на пані Півник. Як? Я ж не зможу, не втримаюся, бовкну щось згубне особисто для себе!

На допомогу приходить… мама. Телефонує, коли я вже підходжу до скляної шпаківні «Кресала».

— Меланіє, не зможеш зайти до нас сьогодні?

— У справі? — уточнюю байдуже.

— У загальносімейній справі, — відповідає мама, і я раптом розумію: прекрасний привід не йти в «Кресало»! Але я все ж заскочу на мить. У мене є план!

— Буду за півгодини, — обіцяю мамі, вимикаю дзвінок.

До кабінету пані Півник заходжу вже у відмінному настрої.

— Оксано Петрівно, — видаю впевнено, — я вчора намагалася зрозуміти, як мені краще виконати ваше особливе завдання. Точніше, не ваше — Лесі Ігорівни.

— Так, Лесі Ігорівни! Я лиш турбуюся за подругу, — директорка долучається до гри.

— Я теж хочу їй віддячити. Вона багато чого зробила для мене!

— Досить дифірамбів, Меланіє! Хто вона? Уже дізналася?!