Дашвар Люко - Ініціація

— За вечір і ніч? Оксано Петрівно, це неможливо! Думаю, я повинна так вибудувати свій час, щоб у мене була змога стежити за Сікорським з ранку до вечора. Тому дайте мені відпустку за власний рахунок. На тиждень. Присвячу цей тиждень Сікорському.

— Згода!

— Ні, зачекайте. Це не все. Передайте Лесі Ігорівні, що я, звичайно, дуже хочу їй допомогти, але ж я втрачаю заробіток за тиждень. Відпустка за власний рахунок так і називається, бо її ніхто не оплачує. І я думаю: це не зовсім справедливо. Може, я зателефоную Лесі Ігорівні, попрошу, щоби вона оплатила мої намагання їй допомогти. Це ж нормально, скажіть?

Пані Півник червоніє від гніву і прикрощів, клекоче: ні, ні! Ніяких дзвінків Лесі! Директорка ще вчора на цьому наголошувала і не вважає за потрібне повторювати двічі, якщо я, звісно, і надалі хочу працювати в «Кресалі». А от щодо оплати праці… Пані Півник дістає з гаманця сотку баксів, простягає мені.

— І дзвони мені щовечора. Доповідатимеш, що дізналася!

Підла, зрадлива нікчема. Ще й скупа! Сотні баксів вистачить на пару днів покататися на таксі, якби і справді намірилася слідкувати за Сікорським.

— Красивий і правильний хід, Міл! — визнає коханець, коли я виходжу з офіса «Кресала», а він тільки під’їжджає до нього на позашляховику і я коротко викладаю йому свій план. — Чим насправді займешся?

— Зараз до батьків зайду, а потім побачимо.

У родинній оселі товчеться вся сім’я в повному складі. Тато заварює чай, Рома складає в дорожню сумку речі, які я не можу ідентифікувати миттєво, тому і не розумію, чиї вони і навіщо брат упаковує їх. Брайан і Брукс не ображаються на мене за те, що була відсутня в їхньому житті довгий час, не вимагають пояснень, — зустрічають радісним гавкотом, скачуть на мене, намагаються розцілувати.

— А де мама? — питаю брата.

— Скоро звільниться. У неї пацієнтка.

Пацієнтка — та сама провінційна лесбіянка, яка почувається нищівно-винуватою перед цілим світом за те, що лесбіянка. Я впізнаю її з голосу, коли залишаю тата і брата у вітальні, соваю оселею, завмираю біля дверей маминого кабінету. Дивуюся, бо не розчуваю в голосі пацієнтки винуватих нот.

— …І я враз зрозуміла, що слід робити. Продала будинок у райцентрі і автівку, купила житло в Києві. Роботу вже знайшла: я професіонал, таких цінують. Моя дівчина живе зі мною, ми щасливі. І ще! Ми намагаємося не ховатися.

— Намагаєтеся? Значить, ще не насмілюєтеся взагалі не приховувати стосунків зі своєю дівчиною.

— Це неможливо. Евеліно Василівно, повірте, мені вже не страшно, але це неможливо. Я ж адекватна! Так, я розумію, що мене, таку, як я є, імовірно, лояльно сприймуть у професійному середовищі, але клієнти… Головне ж клієнти, бо нотаріус без клієнтів — порожня церква. Розумієте? А клієнти будуть по-різному інтерпретувати моє особисте життя, почнуть відмовлятися від моїх послуг, пліткувати чи насміхатися. Я не можу собі цього дозволити: мені треба виживати.

— Тоді в чому ваші намагання, Анастасіє?

— Не повірите! Ми врешті призналися братові моєї дівчини, що ми — пара. Вона ж до того шифрувалася, як партизанка. Розповідала колегам і знайомим, який у неї прекрасний хлопець, як вона кохає його. І братові брехала, що має хлопця.

— І як брат сприйняв новину?

— Він нас підтримав! Уявляєте? Я і досі не можу повірити. Як же я йому вдячна.

— Може, є сенс продовжити розширювати горизонти?

— Ми продовжуємо. Виривалися в Прагу на два дні, там не ховалися: тримали за руку одна одну, обіймалися. Такі відчуття — просто щастя.

— А вдома? Тут?

— І тут! Нещодавно брали участь в акції на підтримку секс-меншин. Бо там були не тільки люди нашої орієнтації. Різні! Різні люди і організації, які підтримують свободу волі людини. І ми посеред них, ніби теж підтримуємо.

Ого! Повертаюся до вітальні, вмощуюся так, щоби роздивитися пацієнтку, коли вона виходитиме після спілкування з мамою. Хочу бачити обережну героїню сумнівних компромісів! Жительку глухого кута, консервативну берегиню демократичних прагнень власного тіла, суку, яка захотіла суку! Уява малює молоду м’язисту особу без вторинних статевих ознак, на носі — сонцезахисні окуляри. Окуляри — обов’язково, бо особа ховатиме очі. Ненафарбовані відверті очі.

— На все добре, гарного дня. — Повз вітальню до вхідних дверей котиться дебела жіночка років сорока з гаком: розмальована-красива, сукенка з блистками, підборчики високі, окуляри погубила, косує на мене привітно.