Дашвар Люко - Ініціація

Я психую. Психую і шкребуся суцільною темрявою до зали з хенд-мейдом. І там, у квадратній залі, раптом швидко і безпомилково відшукую вмикач. Ніби не вперше. Ніби я робила це тисячу разів. Клац! Спалахує електричний день. Я зітхаю з полегшенням і сама дивуюся: а в чому полегшення? Якого біса я тут?

— Ну… Хоч роздивлюся все, раз уже прийшла, — шепочу. І розумію: все, що прошепотіла тільки-но, — брехня! Мені геть не до снаги наново роздивлятися хенд-мейд. Я тут для чогось іншого. Для чого?

Не розумію! Тому тупо вештаюся салоном, роздивляюся все, що розглядати не хочу, аж поки на очі не потрапляє дивна неоковирна каблучка. Я б на таку і не подивилася ніколи. Але дивлюся. Каблучка огидна: тоненьке мідне кільце з величезною пласкою плямою з непрозорого синього каменю. Пляма нерівна і вульгарна. Я б таку каблучку ніколи навіть не приміряла.

Беру каблучку, роздивляюся з відразою. Надягаю на безіменний палець правиці. Ніби це ритуал. Ніби з синьою плямою на пальці я вже тут не чужа. Стала частиною синього каменю, а тому і салону. Хазяйка? І вже впевнено йду далі, без вагань прискіпливо роззираюся, подумки перераховую пончо на вішаках, бачу елегантне бюро з минувшини. Відкидаю кришку, кладу на неї свій ноут.

— Маю терміново перевірити електронну пошту, — шепочу.

Мені не треба перевіряти електронну пошту, але я перевіряю! Із приреченою прикрістю фіксую порожнечу, яку несе мені мережа. Жодного листа? То неможливо! Ноут заглючив, думаю. І не перевіряю пошту знову. Тут, у салоні, мовчання мережі викликає по-дитячому гірку образу. Що? Знову мені — нічого?

Хай так…

Не встигаю закрити ноут, бо до салону раптом вривається весела метушлива ватага: молоді матусі з малюками на руках. Малі репетують, а матусі встигають усе: сварити малих, перемовлятися, мацати вишиті сукні і коралові намиста. Ґвалт, шум, метушня. Тільки я стою каменем.

— Ви тут хазяйка? — гукає мені одна із матусь.

— Я? — Язик проситься сказати «так, я хазяйка», та сором їсть. Я ж не злодюжка якась, їй-богу!

— Ви тут? — повторює матуся.

— Помічниця, — кажу.

— То поможіть! — Енергійна матуся віддає свого малюка подрузі, і та вже стоїть — на кожній руці по дитині, а матуся спішить до вішаків із вишитими сукнями, знімає одну, показує мені.

— Оцю приміряю! Де у вас дзеркало?

Де у нас дзеркало? Я роззираюся розгублено, малі верещать, матусі гомонять. Моя рука з синім каменем на пальці живе окремим життям. Піднімається у плавному жесті, показує на стіну, завішену східними килимками.

— Там…

Там у нас дзеркало? Малі верещать, матусі гомонять. Я дивлюся на килимки. Від кольорів в очах — екзотичні метелики, та я бачу вузьке і високе, ніби готичне, дзеркало поміж східних візерунків. Матуся вже скинула свій одяг. Вдягла вишукану вишиту сукню. І всі — тільки на неї. Ах, як же гарно! Як прекрасно та файно! І подруга, що матуся віддала їй своє маля… І вона сплескує долонями:

— Як же файно!

У мене холоне серце: чому в неї руки вільні? А де діти? Роззираюся: дітей нема! Матусі гомонять навколо подруги у вишитій сукні: як файно! Я відчуваю: моє серце зупиняється. Не кричу. Не біжу до матусь, не питаю їх похапцем: де ваші діти?! Затуляю рота долонею, суну геть з освітленої зали до зміїного чорного коридору, бо тільки через нього — на світ Божий. Якби тут був другий запасний вихід, я б знала. Тобто я точно знаю, що знала б! Та вихід лише один.

Суну чорним коридором, у мене мета: наздогнати малих мандрівників, вхопити за шкірки, тягти назад, сварити:

— Ви куди?! Хіба можна отак самим у світ… без мами?! Ви ж погубитеся!

А чорний коридор ніяк не закінчується, і я вже втрачаю відчуття часу, просто суну і суну. Двері виникають так несподівано, що я лякаюся. Заклякаю на мить. Де ж діти? Вони би не змогли самостійно відчинити ці важкі дубові двері.

Щосили штовхаю двері — піддайтеся, та двері раптом відчиняються так легко, що мене виштовхує у світ Божий, як легку пір’їнку. Хитаюся біля розчахнутих дверей. Роззираюся: тут вітер, галас, метушня. І моторошний жіночий крик, що він — біда. Біда. Крик заповнює простір, і я так лякаюся, що одразу забуваю про чужих погублених дітей. Що мені до тих дітей? Мені — я.

Страх хазяйнує. Скручує біля розчахнутих важких дверей. Витягую шию, вдивляюся у вулицю. Звідки ці страшні волання? Такі відчайдушні і розгублені. Голова обертом — і не зрозуміти, звідки лине той жахливий крик. Звідусіль.

Страх хазяйнує. Ріже вуха, віддає накази:

— Сховайся в салоні! Зачинися! Забийся під килимки, забудь дихати.