Стивен Кинг - Зелена миля

Та коли не спиться, я інколи скрадаюся донизу сходами і вмикаю телевізор. У «Соснах Джорджії» немає ні «Гоум Бокс Офісу» [29] Home Box Office (скор. HBO) — кабельний канал, що почав мовлення 1972 р. , ні ще чогось — це, мабуть, трошечки задорогий для нашого ресурсного центру ресурс, — але базовий кабельний пакет у нас був, а в ньому «Америкен Муві Ченел». Це той канал (якщо раптом у вас нема базового кабельного пакета), на якому більшість фільмів чорно-білі, а жінки не роздягаються. Для такого старого пердунця, як я, це втішно. Чимало ночей було таких, коли я поринав у сон на потворній зеленій канапі перед телевізором, доки балакучий мул Френсіс [30] Персонаж комедій 1950-х років. рятував із халепи Дональда О’Коннора чи Джон Вейн визволяв Додж-Сіті від негідників, чи Джим Кеґні називав когось брудним щуром і одразу ж витягав револьвер. Деякі з цих фільмів я дивився зі своєю дружиною Дженіс (не лише дамою серця, а й найкращою подругою), вони мене заспокоюють. Той їхній одяг, як вони там говорять і ходять, навіть музика на звуковій доріжці — усі ці речі приносять мені спокій. Мабуть, вони нагадують мені про той час, коли я ще був людиною в живому світі, а не побитим міллю реліктом, який трухлявіє в будинку для старих, де більшість носить підгузки й гумові труси.

Але в тому, що я побачив того ранку, нічого заспокійливого не було. Зовсім нічого.

Елейн часом долучається до мене на так званий «Сеанс для ранніх пташок» (це передача на АМЧ), який починається о четвертій ранку. Вона не особливо про це розводиться, але я знаю, що артрит їй дуже дошкуляє, а ліки вже не надто рятують.

Коли вона спустилася того ранку, рухаючись безшелесно, як примара в білому махровому халаті, то побачила, що я сиджу на горбкуватому дивані, зігнутий над сухорлявими палицями, які колись були моїми ногами, і стискаю коліна, силкуючись втишити дрижаки, що бігли хвилями, немов гнані вітром. Усе тіло було холодним, крім паху, де неначе ожив палахкотливий привид інфекції сечових шляхів, який так псував мені життя 1932 року — тієї осені, що була осінню Джона Коффі, Персі Ветмора й Містера Джинґлза, дресированої миші.

Осінню Вільяма Вортона вона теж була.

— Поле! — вигукнула Елейн і поспішила до мене — наскільки їй це дозволяли іржаві цвяхи й товчене скло у стегнах. — Поле, що з тобою?

— Усе буде гаразд, — сказав я, але ці слова прозвучали не надто переконливо, бо вийшли нерівними, крізь зуби, яким праглося цокотіти. — Дай мені хвилинку-дві, буду як огірок.

Вона сіла поряд і огорнула мої плечі рукою.

— Не сумніваюся, — сказала вона. — Але що сталося? Заради всього святого, Поле, у тебе такий вигляд, наче ти привида побачив.

«Так і є», — подумав я, і лише тієї миті, коли її очі розширилися, зрозумів, що вимовив ці слова вголос.

— Насправді ні, — я погладив її руку (делікатно — дуже делікатно!), — але дещо все-таки побачив, Елейн. Господи!

— Це щось із того часу, коли ти служив наглядачем у в’язниці? — спитала вона. — Того, про який ти пишеш у сонячній кімнаті?

Я кивнув.

— Я працював у відсіку для смертників…

— Так, я знаю…

— Тільки ми його називали Зеленою милею. Через лінолеум на підлозі. Восени тридцять другого до нас прислали одного хлопця — шаленця одного — на ім’я Вільям Вортон. Він любив себе називати Малюком Біллі, навіть витатуював це прізвисько на руці. Просто хлопчак, але небезпечний. Як зараз пам’ятаю, що тоді написав про нього Кертіс Андерсон, тодішній асистент начальника в’язниці. «Люто скажений і пишається цим. Вортону дев’ятнадцять років, і йому просто до всього байдуже ». Останні слова він підкреслив, двічі.

Рука, що раніше обіймала мене за плечі, тепер масажувала спину. Поволі я почав заспокоюватися. Тієї миті я любив Елейн Коннеллі й міг би вкрити поцілунками все її обличчя. Так я їй і сказав. Може, й даремно не зробив цього. Бути самотнім і наляканим жахливо в будь-якому віці, та коли ти старий, гадаю, це найгірше. Але на думці в мене було те інше, той тягар давньої незавершеної справи.

— Хай там як, — сказав я, — а ти вгадала, я саме шкрябав про те, як Вортон приїхав у блок Е й мало не порішив Діна Стентона, одного із хлопців, з якими я тоді працював.

— Як йому це вдалося? — здивувалася Елейн.

— Підлість і недбалість, — похмуро відповів я. — Підлість була з боку Вортона, а наглядачі, які його привезли, відзначилися недбалістю. Справжньою помилкою був ланцюг на руках Вортона, він виявився надто довгим. Коли Дін відчиняв двері в блок Е, Вортон стояв у нього за спиною. Обабіч нього були наглядачі, але Андерсон мав рацію — Дикого Біллі таке просто не обходило. Він перекинув той ланцюг через Дінову голову й почав його душити.