Стивен Кинг - Зелена миля

— Ми думали, він ще причмелений після оглядів, — виправдовувався Дін пізніше того дня. Голос у нього був тихий, хрипкий, майже гавкіт, а на шиї розпливалися чорнувато-багряні синці. Я бачив, що йому боляче розмовляти, і хотів було сказати, щоб не напружувався. Проте іноді більше болить, коли мовчиш. Я вирішив, що то один із таких випадків, і не розтуляв рота. — Ми всі думали, що він причмелений, правда ж?

Гаррі Тервілліґер кивнув. Навіть Персі, що сидів збоку, подалі, сам собі понура компанія, — і той кивнув.

Брутал позирнув на мене, і на секунду наші очі зустрілися. Ми обидва подумали практично про одне й те саме: що так воно все й відбувається. Ти їдеш собі, у вус не дмеш, усе йде за планом; тут ти робиш одну-єдину помилку — і бац, на тебе валиться небо. Вони думали, що він під дією седативів; то було розумне припущення, от тільки ніхто не додумався спитати, чи він під дією. Мені здалося, що в Бруталових очах я побачив і щось інше: Гаррі й Дін чогось навчаться завдяки своїй помилці. Особливо Дін, який того дня цілком міг вирушити додому до рідних покійником. А от Персі — ні. Персі, мабуть, не був на це здатен. Усе, що Персі міг, — сидіти в кутку й бурмоситися, бо він знову був по вуха в лайні.

В Індіанолу по Дикого Білла Вортона вирушили семеро: Гаррі, Дін, Персі, двоє інших наглядачів у задній частині (я забув, як їх звали, хоча колись пам’ятав, я цього певен), ще двоє — в передній. Вони взяли так званий «диліжанс»: вантажний автофургон «форд» зі зміцненими сталлю бортами і склом, яке начебто було куленепробивним. На вигляд то було щось середнє між фургоном молочника й бронемашиною.

Фактично головував у тій експедиції Гаррі Тервілліґер. Він передав документи шерифові округу (не Гомерові Крайбусу, але якомусь іншому виборному селюкові його штибу, так я собі думаю), який, своєю чергою, передав йому містера Вільяма Вортона, збурювача пекла extraordinaire, як назвав би його Делакруа. Тюремну робу «Холодної гори» в лікарню привезли заздалегідь, але ні шериф, ні його люди не потурбувалися про те, щоб одягти в неї Вортона; це вони полишили на наших хлопців. Вортон був зодягнений у бавовняну лікарняну сорочку й дешеві фетрові капці, коли вони вперше побачили його на другому поверсі лікарні, щуплявого чоловіка з вузьким прищуватим обличчям і кучмою довгого сплутаного білявого волосся. З розрізу на лікарняній сорочині ззаду виглядала його дупа, теж вузька й теж усіяна прищами. Ту частину його тіла Гаррі та інші побачили першою, бо коли вони увійшли, Вортон стояв біля вікна і вдивлявся в паркувальний майданчик. Він не обернувся — просто далі стояв, однією рукою тримаючи відгорненою фіранку, мовчазний, ніби лялька, доки Гаррі нарікав на шерифа округу, що той такий лінтюх, не міг уже Вортона вдягти в робу, а шериф округу у відповідь читав лекцію (як і кожен окружний чиновник, з яким мені доводилося стикатися в житті) про те, що належить до його службових обов’язків, а що — ні.

Коли Гаррі набридла ця частина (підозрюю, що сталося це досить швидко), він наказав Вортону розвернутися. Вортон розвернувся. Вигляд у нього був, розповідав нам потім Дін своїм шорстким гавкотом напівздушеного голосу, як у будь-якого з тисяч «старателів» із глушини, які потоком ішли через «Холодну гору» за часи нашої роботи там. Прибери той вигляд, і під ним виявиться звичайнісінький придурок із лихим характером. Іноді в них, припертих до стінки, проступало ще й боягузтво, але найчастіше там не було нічого, крім огризання та люті, а потім ще більше огризання і ще більше люті. Є люди, які вбачають у таких, як Біллі Вортон, якусь шляхетність. Але я до них не належу. Щур теж огризатиметься, коли загнати його в глухий кут. Обличчя цього чоловіка виражало не більшу індивідуальність, ніж його поприщована філейна частина, розказував нам Дін. Щелепа висіла, в очах був туман, плечі похилилися, руки теліпалися. Він здавався накачаним морфіном, авжеж, достоту так само пришелепкуватим, як будь-який наркоман, яких вони бачили в житті.

Щодо цього Персі знову похмуро кивнув.

— Надінь це, — Гаррі показав на робу в ногах ліжка. Її витягли з коричневого пакувального паперу, в який вона була загорнута, але не розгортали, так вона й лежала, складена ще в тюремній пральні. З одного рукава сорочки стирчала пара білих бавовняних боксерських трусів, з іншого — пара білих шкарпеток.

Вортон наче й радий би був послухатись, але без сторонньої допомоги не міг упоратися із завданням. Труси він натягти зумів, та коли дійшло до штанів, усе поривався засунути обидві ноги в одну холошу. Зрештою Дін йому допоміг: скерував ноги в потрібні холоші й підсмикнув штани на ньому вгору, застебнув ширіньку й пояс. Вортон, щойно побачив, що за нього все робить Дін, облишив спроби й просто стовбичив на місці. Порожнім поглядом він витріщався на протилежний бік палати, з мляво повислими руками, і нікому навіть на думку не спало, що він махлює. Не з надією втекти (я не вірю, що він міг на це сподіватися), а тільки з надією наробити якомога більшого гармидеру, коли для цього настане слушний час.