Стивен Кинг - Зелена миля

Документи підписали. Вільям Вортон, який перейшов у власність округу, щойно його заарештували, тепер став власністю штату. Його повели донизу чорним ходом, через кухню, під конвоєм. Він крокував з опущеною головою, звісивши руки з довгими пальцями. Коли його кашкет упав уперше, Дін підняв його й начепив йому на голову. Удруге вже він просто запхав кашкет собі в задню кишеню штанів.

Ще один шанс здійняти переполох у Вортона був у «диліжансі», коли на нього надівали кайдани. Але він ним не скористався. Якщо Вортон умів думати (а я й досі цього не певен, а навіть якщо й умів, то наскільки добре), він, напевно, подумав, що для порядного гармидеру простір затісний і забагато наглядачів. Тож ланцюги начепили: один комплект на ноги, а інший (як потім виявилося, задовгий) — на зап’ястки.

Поїздка до «Холодної гори» забрала годину. Весь той час Вортон сидів на лівій лавці ближче до кабіни, з пониклою головою, теліпаючи скутими руками між колін. Вряди-годи він тихо помукував, розповідав Гаррі, а Персі навіть ненадовго вийшов зі свого стану понурої задуми, щоб сповістити — у того мугирила з нижньої відкопиленої губи скрапувала слина, по краплі, доки на підлозі не набігла ціла калюжа. Як у собаки, в якого гарячої літньої днини крапає з кінчика язика.

На територію в’язниці вони заїхали крізь південні ворота — мабуть, мою машину проминули. Вартовий південного пропускного пункту відчинив великі ворота між автостоянкою і прогулянковим подвір’ям, і фургон покотив далі. На подвір’ї було нелюдно; мало хто гуляв, майже всі в той час сапали на городі. Якраз був час гарбузів. Фургон проїхав прямо до блока Е й зупинився. Водій відчинив двері й сказав, що повезе машину до механіків, поміняти масло; приємно було попрацювати разом. Додаткові наглядачі поїхали у фургоні, двоє сиділи в задній частині та їли яблука, а відчинені дверцята погойдувалися в повітрі.

Відтак Дін, Гаррі та Персі залишилися з одним закутим у ланцюги в’язнем. Цього мало вистачити — і вистачило б , якби їхню пильність не приспав той худий, мов жердина, сільський парубок, що стояв на землі, з похиленою головою, весь у ланцюгах, які оповивали його руки й ноги. Вони провели його близько дванадцяти кроків до дверей блока Е, розділившись на дві шеренги, як завжди, коли ми вели в’язнів Зеленою милею. Гаррі йшов ліворуч, Дін — праворуч, а Персі замикав, з кийком у руці. Мені про це ніхто не казав, але я знав, чорт забирай, що він його витяг; Персі обожнював той пекановий дрючок. Що ж до мене, то я сидів у камері, яка мала стати домівкою для Вортона до того самого часу, коли настане йому пора переміститися туди, де гаряче. То була перша камера праворуч, якщо йти коридором до гамівної кімнати. У руках я тримав планшетку й не міг думати ні про що, крім як штовхнути свою заготовлену промову й забратися до дідька. Біль у паху знову наростав, і мені хотілося тільки одного — піти до себе в кабінет і дочекатися, коли він ущухне.

Дін зробив крок уперед, щоб відімкнути двері. Зі зв’язки на поясі він вибрав потрібного ключа і вставив його в замок. Вортон ожив тієї миті, коли Дін прокрутив ключа й натиснув на клямку. Від пронизливого белькотливого крику (схожого на клич армії південців), який він видав, Гаррі знерухомів на місці, а Персі Ветмор вийшов із ладу практично до кінця сутички. Я те виття почув крізь прочинені двері, але спочатку й думки не виникло, що так може кричати людина; подумав, що на подвір’я пробрався якийсь собака і хтось його вдарив — може, якийсь капосний в’язень врізав сапкою.

Вортон підняв руки, перекинув ланцюг, що висів між його зап’ястків, через Дінову голову, і взявся його душити. Здавлено скрикнувши, Дін рвонувся вперед, у прохолодне електричне світло нашого затишного маленького світу. Вортон радісно подався слідом за ним, ще й напіддав йому копняком, супроводжуючи це вересками, нерозбірливим белькотом і навіть сміхом. Його лікті стирчали в обидва боки, кулаки він тримав біля Дінових вух, тягнучи ланцюга що було сили, орудуючи ним, як дворучною пилкою, — туди й назад.

Ззаду у Вортона вчепився Гаррі. Він запустив пальці в масне біляве волосся нашого новенького, а кулаком іншої руки гупав Вортону в лице, вкладаючи в удари всю силу. Кийок у нього теж був, і пістолет, але від хвилювання він не скористався ні тим, ні іншим. У нас і раніше бували форсмажори з в’язнями, ще б пак, але ніхто з них ще ніколи не заставав нас зненацька так, як Вортон. З такою ницою хитрістю ми ще не стикалися. Доти я ніколи не бачив йому подібних, і після того теж.