Стивен Кинг - Зелена миля

А от Вортон навпаки — прибув до нас пізніше очікуваної дати. По-перше, суд над ним затягнувся на довше, ніж повідомили зазвичай надійні джерела Андерсона (невдовзі ми на власних шкурах спізнали — в усьому, що стосувалося Дикого Біллі, нічого надійного бути не могло, включаючи наші перевірені часом і начебто захищені від дурнів методи контролю ув’язнених). А після того, як визнали винним (бодай щось пішло за сценарієм), його забрали в центральну лікарню Індіаноли на обстеження. На суді в нього була ціла купа буцімто-нападів, і два з них настільки важкі, що він гепнувся на підлогу, лежав, трусився, молотив повітря руками й дошки підлоги ногами. Призначений судом адвокат Вортона заявив, що він потерпає від «нападів епілепсії» і свої злочини скоїв у стані потьмареного розуму; обвинувач стверджував, що напади вдавані, це махлювання боягуза, який у відчаї хапається за все, аби врятувати своє життя. На власні очі поспостерігавши трохи за так званими «нападами епілепсії», присяжні вирішили, що це вистава. Суддя з ними погодився, але наказав провести низку обстежень перед винесенням вироку, коли вже був готовий вердикт. Бог його знає, навіщо; мабуть, звичайна людська цікавість.

Дивина та й годі, що Вортон не втік із лікарні (іронія того, що дружина начальника Мурза, Мелінда, лежала в той час у тій самій лікарні, від нас не сховалася). Але він не втік. Припускаю, що Вортона оточили охоронцями, та й він міг плекати надію, що його визнають недієздатним через епілепсію, якщо таке взагалі можливо.

Не визнали. Лікарі не знайшли жодних відхилень у роботі його мозку (принаймні фізіологічних), і Біллі «Малюка» Вортона врешті-решт відрядили до «Холодної гори». Це могло бути десь у сімнадцятих-вісімнадцятих числах жовтня; пригадую, що Вортон прибув через два тижні після Джона Коффі й за тиждень чи днів десять до того, як Делакруа пройшовся Зеленою милею.

Той день, коли до нас долучився наш новенький психопат, був для мене сповнений подій. Я прокинувся о четвертій ранку. В паху пульсував біль, пеніс був гарячий, набряклий і забитий. Ще до того, як спустити ноги з ліжка, зрозумів, що інфекція не слабшає, як я сподівався. То було тимчасове полегшення, от і все, а тепер воно скінчилося.

Я вийшов надвір, у нужник (було це щонайменше за три роки до того, як ми встановили в домі перший ватерклозет), але добувся не далі, ніж до дровітні біля рогу будинку, коли зрозумів, що терпіти більше несила. Я ледве встиг спустити піжамні штани, бо сеча вже текла, і той потік супроводжувався найстрашнішим болем, який я переживав за все своє життя. 1956 року в мене виходив камінь із жовчного міхура; люди кажуть, що біль від цього найгірший, я знаю. Але порівняно з тим біснуванням болю камінь був як легеньке нетравлення.

Коліна підігнулися, і я важко повалився на них, розірвавши зад піжамних штанів, бо широко розставив ноги, аби не втратити рівновагу й не хлюпнутися долілиць у калюжу власних сцяк. І впав би все одно, якби лівою рукою не встиг ухопитися за колоду в дровітні. Однак усе це з таким самим успіхом могло відбуватися в Австралії чи навіть на іншій планеті. Бо тієї миті все, про що я міг думати, — це біль, від якого я горів живцем; низ живота пік, а пеніс, той орган, про який я не пам’ятав більшу частину часу й згадував лише тоді, коли він дарував мені найінтенсивнішу насолоду, яку тільки може спізнати чоловік, так от, пеніс плавився; я думав, що зараз опущу на нього погляд і побачу, як із кінчика ллється кров. Але на вигляд то була цілком собі звичайна цівка сечі.

Я тримався однією рукою за дрова, а іншою затуляв собі рота, всю увагу концентруючи на тому, аби він залишався закритим. Не хотів розбудити дружину криком, не хотів її перелякати. Мені здавалося, що я вже відливаю цілу вічність, але зрештою потік зупинився. На ту мить біль проник глибоко в живіт і яєчка, вгризаючись у мене своїми іржавими зубами. Збіг певний час (може, навіть ціла хвилина), перш ніж я відчув у собі фізичну здатність підвестися. Та врешті-решт біль почав ущухати, і я зіп’явся на ноги, ледве-ледве. Я дивився на свою сечу, що вже всотувалася в землю, і думав, чи міг якийсь психічно здоровий бог створити світ, у якому така мензурка вогкості могла виходити коштом такого невимовно страшного болю.

«Подзвоню на роботу і скажу, що захворів, — вирішив я, — і піду нарешті до лікаря Седлера». Не хотілося, звісно, нездужати від смердючих сірчаних пігулок доктора, але все краще, ніж стояти навколішки біля дровітні й тамувати крик, у той час, як мій стручок рапортує, що його, вочевидь, покропили вугільною олією й підпалили.