А ще він був дужий. Куди й поділася вся млява кволість. Гаррі згодом розказував, що відчуття було таке, наче він стрибнув на кубло сталевих пружин, яке раптом чомусь ожило. Опинившись усередині, біля столу чергового, Вортон вихором розвернувся ліворуч і скинув із себе Гаррі. Той вдарився об стіл і розтягнувся на підлозі.
— Уї-ї-ї, хлоп’ятка! — Вортон зареготав. — А же ж кльова в нас гулянка! Хіба нє? Нє?
Не перестаючи верещати й реготати, Вортон знову взявся душити Діна своїм ланцюгом. А чом би й ні? Вортон знав те, що було відомо нам усім: підсмажити його можуть лише один раз.
— Бий його, Персі, бий! — прокричав Гаррі, спинаючись на ноги. Але Персі тупо стовбичив на місці: кийок у руці, очі широкі, як супові миски. Ось він і випав, той шанс, якого він так довго чекав, могли б подумати ви, його золота нагода пустити в діло той дрючок. Але він з переляку розгубився. Бо то був не якийсь нажаханий миршавий французик чи чорношкірий велетень, який наче й не у своєму тілі перебував; то був диявол у плоті.
Я вибіг із камери Вортона, на ходу кинувши на підлогу планшетку й витягаючи пістолет 38-го калібру. Вдруге за той день геть забувши про інфекцію, яка припікала в паху. Я повірив в історію, яку розповіли мені потім хлопці, — про байдуже обличчя й затуманені очі Вортона. Але тієї миті то був зовсім не той Вортон. Те, що я побачив, було обличчям тварини — не розумної, а сповненої підступності… і мерзотності… і радості. Так. Він робив те, для чого був створений. Місце та обставини значення не мали. А ще я побачив червоне, розпухле обличчя Діна Стентона. Він помирав на моїх очах. Вортон угледів пістолет і розвернув Діна так, щоб дуло націлювалося на нього, тож я майже напевно влучив би в нього, якби вистрелив у Вортона. Над Діновим плечем горіло одне блакитне око, кидаючи мені виклик: мовляв, стріляй.
Гортаючи вже списані сторінки, я бачу, що назвав «Сосни Джорджії», де зараз живу, притулком для старих. Але ті люди, що керують цим закладом, були б дуже незадоволені! Якщо вірити буклетам, які вони тримають у вестибюлі й розсилають потенційним клієнтам, це «найсучасніший комплекс для літніх людей». У ньому навіть Ресурсний центр є — принаймні так про нього пишуть у буклетах. Люди ж, яким доводиться тут жити (у буклеті нас «ув’язненими» не називають, але я іноді не можу втриматись), кажуть про нього як про кімнату з телеком.
Люди думають, що я гну кирпу, бо нечасто спускаюся в кімнату з телеком удень. Але нудить мене насправді від телепередач, а не від людей. Опра, Рікі Лейк, Карні Вілсон, Роланда — світ навколо нас розвалюється на шматки, а всім цим людям цікаво тільки дивитись, як інші базікають про траханину з жінками в коротесеньких спідничках і чоловіками у відвислих спереду сорочках із відкритим коміром. Що ж — не судіть, і вас не судитимуть, каже Біблія, тому злізу-но я зі свого проповідницького п’єдесталу. Просто річ у тому, що якби я хотів провести час із трейлерним непотребом, я би проїхався дві милі до трейлерного парку «Щасливі колеса», куди щоп’ятниці й суботи виїжджає на облави поліція, з увімкненими сиренами й синіми блимавками. Елейн Коннеллі, моя особлива подруга, теж так вважає. Елейн вісімдесят, вона висока й струнка, досі не зігнута, з ясними очима, інтелігентна й рафінована. Вона ходить дуже повільно, бо в неї щось зі стегнами, а ще я знаю, що артрит у руках робить її жахливо нещасною. Але в неї прекрасна довга шия — лебедина — і довге красиве волосся, що водоспадом стікає їй на плечі, коли вона відпускає його на волю.
А найкраще — вона не думає, що я дивний чи кирпу гну. Ми багато часу проводимо разом, Елейн і я. Якби мої літа не сягнули такого разюче гротескного віку, то я, певно, міг би звати її дамою серця. Та все ж мати особливу подругу — і тільки — теж непогано. По-своєму, це навіть краще. Багато проблем і сердечного болю, які супроводжують усі ці зітхання-зустрічання, просто вже перегоріли. І хоча я знаю, що ніхто молодший за, скажімо, п’ятдесят років, у це не повірить, але часом жарини кращі за табірне багаття. Дивно, але правда.
Тому я вдень телевізор не дивлюся. Часом ходжу на прогулянки; часом читаю; але переважно я цей останній місяць чи десь так писав свої мемуари серед рослин на сонячній терасі. Гадаю, в тому приміщенні більше кисню, який підживлює старечу пам’ять. Херальдо Рівері [28] Рівера, Херальдо (Джералд Майкл Рівера, нар. 1943 року) — американський адвокат, репортер, письменник і ведучий ток-шоу «Херальдо» (1987–1998).
воно, чорт забирай, точно фору дасть, можете мені повірити.
Читать дальше