Стивен Кинг - Зелена миля

— Бий його! — пронизливо кричав Гаррі Тервілліґер. Він боровся з Вортоном, намагався зупинити, поки все не зайшло надто далеко, але Вортон скинув його з себе, і тепер Гаррі силкувався звестися на ноги. — Персі, бий його!

Але Персі тупо стовбичив на місці: кийок у руці, очі широкі, як супові миски. Він обожнював той клятий дрючок, і ось нарешті випав той шанс, якого він так довго чекав, могли б подумати ви, мрію про який плекав із дня своєї появи у виправній колонії «Холодна гора»… але зараз, коли така золота нагода була перед ним, він з переляку розгубився. Бо то був не якийсь нажаханий французик, як Делакруа, чи чорношкірий велетень, який наче й не усвідомлював себе у своєму тілі; то був диявол у плоті.

Я вибіг із камери Вортона, гублячи планшетку й витягаючи пістолет 38-го калібру. Вдруге за той день я забув про інфекцію, що припікала внизу живота. Згодом, коли хлопці розповіли мені історію про байдуже обличчя й затуманені очі Вортона, я не піддав її жодним сумнівам. Але Вортон, якого я побачив тієї миті, був зовсім не такий. Те, що я побачив, було обличчям тварини — не розумної, а сповненої підступності… і мерзотності… і радості. Так. Він робив те, для чого був створений. Місце та обставини значення не мали. А ще я побачив червоне, розпухле обличчя Діна Стентона. Він помирав на моїх очах. Вортон угледів пістолет і розвернув Діна так, щоб я не міг у нього не влучити, якщо стрілятиму. Понад Діновим плечем горіло одне блакитне око, кидаючи мені виклик: мовляв, стріляй. Інше око Вортона було прикрите Діновим волоссям. Позаду них маячів Персі, нерішучий, із наполовину здійнятою палицею, застиглою в руці. Та раптом прохід дверей на тюремне подвір’я заповнило собою диво у плоті: Брутус Говелл. Останнє обладнання лазарету нарешті перенесли, і він забіг до нас запитати, хто хоче кави.

Брутус діяв, ні секунди не вагаючись, — відштовхнув Персі так, що той гепнувся об стіну, аж зуби клацнули, витяг із петлі власного кийка й гахнув ним по потилиці Вортона з усією силою своєї м’язистої правої руки. Пролунало глухе «хок!», порожній звук, наче під черепом у Вортона зовсім не було мозку, і ланцюг навколо Дінової шиї врешті ослаб. Вортон повалився на підлогу, як мішок із борошном, і Дін відповз геть, хрипко кашляючи та притискаючи руку до горла. Очі в нього вилазили з орбіт.

Я впав біля нього навколішки, та він лише несамовито похитав головою.

— Гаразд, — проскрипів він. — Подбайте… його! — Порухом голови він показав на Вортона. — Замкніть! Камера!

Я подумав, що після того, як його угрів Брутал, Вортону не камера потрібна була, а домовина. Але не з нашим щастям. Вортон був в ауті, але далеко не мертвий. Він лежав, розпластавшись на боці, з відкинутою рукою, кінчики пальців торкалися лінолеуму Зеленої милі, очі були заплющені, дихання повільне, проте рівномірне. У нього навіть легка погідна усмішка на губах грала, неначе він заснув, слухаючи улюблену колискову. З волосся сочився струмочок крові й плямував комір нової тюремної сорочки. От і все.

— Персі! — покликав я. — Допоможи мені.

Але Персі не ворухнувся. Він так і стояв нерухомо біля стіни, зирячи широчезними отетерілими очима. Думаю, він навіть не до кінця усвідомлював, де перебуває.

— Персі, твою ж матір, бери його!

Після цього він заворушився, Гаррі йому допоміг. Разом ми відволокли непритомного містера Вортона в його камеру, а Брутал тим часом допоміг Дінові зіп’ястися на ноги й підтримував його, лагідно, неначе рідна мати, доки Дін, склавшись навпіл, судомно втягував у легені повітря.

Отямилася наша новоприбула важка дитина тільки за три години. Та очунявши, Вортон не виказав жодних наслідків від убивчого удару, яким його нагородив Брутал. Він прийшов до тями так само, як рухався, — швидко. Щойно валявся на ліжку, вирубаний, а вже наступної миті стояв біля ґрат (ступав він м’яко й нечутно, ніби кіт) і витріщався на мене — я сидів за столом чергового й писав рапорт про інцидент. Коли зрештою відчув на собі чийсь погляд і підвів очі від аркуша, Вортон шкірив до мене почорнілі гнилі зуби, серед яких уже кількох бракувало. Від цього видива мені стало трохи не по собі. Я намагався цього не виказати, але гадаю, він помітив.

— Гей, сраколизе, — гукнув він. — Ти наступний. І більше я не промажу.

— Здрастуй, Вортоне, — сказав я якомога рівнішим тоном. — Гадаю, за обставин, що склалися, можна пропустити вступну промову й роздачу рекламних буклетів. Що скажеш?

Його посмішка поблякла, однак зовсім трохи. Не такої відповіді він очікував, та і я в іншій ситуації не став би так відповідати. Але поки Вортон валявся у відключці, дещо сталося. І я думаю, це одна з тих важливих подій, які мене спонукали написати всі ці сторінки. А зараз подивимось, чи повірите в це ви.