Стивен Кинг - Зелена миля

Коли весь той шарварок закінчився, Персі й далі зберігав мовчанку, тільки раз прикрикнув на Делакруа. Швидше за все, то був наслідок шоку, а не спроба побути тактовним (на мій погляд, про тактовність Персі знав не більше, ніж я — про племена найглибшої африканської глушини), та все одно то було приємно, трясця йому. Якби він почав скиглити про те, що Брутал впечатав його в стіну, чи галасливо дивуватися, чого це його ніхто не попередив, що в блок Е могли привезти й такого знавіснілого виродка, як Дикий Біллі Вортон, то ми б, напевно, його притовкли на смерть. А потім уже в цілковито новій ролі пройшлися Зеленою милею. Кумедна ідея, якщо задуматись. Я втратив свій шанс побути Джеймсом Кеґні в «Білій спеці».

Хай там як, коли ми вже впевнилися, що Дін нормально дихає й не впаде, непритомний, на місці, Гаррі й Брутал відвели його в лазарет. Делакруа, котрий під час усієї шарпанини й звуку не зронив (цей жук у багатьох тюрмах побував і знав, коли розумніше буде тримати писок стуленим, а коли вже відносно безпечно знову його розтулити), загорлопанив зі своєї камери далі по коридору, коли Гаррі й Брутал допомагали Дінові вийти надвір. Делакруа жадав знати, що сталося. Таке враження було, що порушили його конституційні права.

— Заткнися, педик малий! — гарикнув на нього Персі, та так люто, що на шиї напнулися вени. Я поклав долоню на його руку й відчув, як вона тремтить під сорочкою. Авжеж, то були залишки переляку (час від часу мені доводилося нагадувати собі, що Персі такий частково тому, що йому двадцять один, ненабагато більше, ніж Вортону), але більше все-таки давалася взнаки лють. Він ненавидів Делакруа. Не знаю, чому. Просто ненавидів.

— Іди подивися, чи на місці начальник Мурз, — наказав я Персі. — Якщо він у себе, то відзвітуй перед ним на словах про те, що сталося. Перекажи, що мій письмовий рапорт лежатиме в нього на столі завтра, якщо мені вдасться його написати.

Від важливості отриманого завдання Персі помітно випнув груди; на якусь жаску мить чи дві мені навіть здалося, що він зараз відсалютує.

— Так, сер. Відзвітую.

— Почни з того, що ситуація в блоці Е нормалізувалася. Це не оповідка, начальнику не сподобається, якщо ти будеш нагнітати атмосферу невизначеності.

— Не буду.

— Добре. Вперед.

Він рушив до дверей, та потім обернувся. Якщо в Персі й була одна стабільна риса, то це суперечливість. Я відчайдушно хотів, щоб він забрався; у паху горіло полум’я, а він усе ніяк не забирався.

— Поле, з тобою все гаразд? — спитав він. — Гарячки нема? Може, ти грип підхопив? Бо в тебе все обличчя пітне.

— Може, щось і підхопив, але я в порядку, — відмахнувся я. — Іди, Персі, розкажи все начальнику.

Він кивнув і пішов. Дякувати Богу, хоч щось хороше. Щойно за ним зачинилися двері, я прожогом кинувся до себе в кабінет. Залишати стіл — суперечило статуту, але я вже цим не переймався. Було дуже погано — як і вранці.

Я встиг добігти до туалетної кабінки за письмовим столом і витягти причандалля зі штанів до того, як ринула сеча. Але міг і не встигнути. Відливаючи, я мусив міцно затиснути рота долонею, щоб притлумити крик, а іншою рукою наосліп ухопитися за край раковини. Я був не вдома, де міг упасти навколішки й надзюрити калюжу біля дровітні; якби я опустився на коліна тут, сеча залила б усю підлогу.

Я спромігся втриматись на ногах і не закричати, але з обома цими справами було сутужно. Разом із сечею з мене ніби крихітні скалки товченого скла виходили. Із унітаза парував огидний болотистий запах, а на поверхні води плавали смужки чогось білого — гною, напевно.

Знявши з вішака рушник, я промокнув ним обличчя. Так, я пітнів; піт лився з мене градом. З металевого дзеркала на мене глянуло розпашіле обличчя людини, яку терзає гарячка. Сто три? Сто чотири? [31] 39–40° за Цельсієм. Мабуть, краще й не знати. Я повісив рушника на перекладину, злив воду й подибав через свій кабінет до дверей у коридор. Боявся, що за моєї відсутності в блок міг зайти Білл Додж або ще хтось і побачити, що троє ув’язнених лишилися без нагляду. Але в коридорі було порожньо. Непритомний Вортон досі лежав на ліжку, Делакруа змовк, а Джон Коффі — той узагалі й звуку не видав, зненацька дійшло до мене. Ані шелеснув. Це насторожувало.

Я пройшовся Милею й зазирнув у камеру Коффі, морально готуючись до того, що він наклав на себе руки в один зі способів, типових для смертників: або повісився на своїх штанях, або розгриз вени на зап’ястках. Та, як виявилося, нічого подібного. Коффі просто сидів на краєчку ліжка, згорнувши руки на колінах, найбільший грубас з усіх, кого мені доводилося бачити в житті, й дивився на мене дивними вологими очима.