Стивен Кинг - Салимове Лігво

Бен задумався про це і наштовхнувся на глуху стіну: цілковита незбагненність.

— Я не знаю, — сказав він.

— Ну, а як щодо хлопчика? Думаєте, він витримає таке? Він буде, нахер, готовим пацієнтом психушки. А Метт помре. Я вам це гарантую. А що ми робитимемо, коли тут почнуть нюшити копи з поліції штату, щоби з’ясувати, що ж таке в біса в Салимовому Лігві відбувається? Що ми їм скажемо? «Даруйте мені на хвильку, поки я проб’ю кілком цього кровосмока»? Як щодо цього, Бене?

— Звідки мені, до дідька, знати? Хто мав можливість зупинитися і все це обдумати?

Вони одночасно усвідомили, що кричать один на одного, стоячи ніс проти носа.

— Егей, — промовив Джиммі. — Егей.

Бен опустив очі:

— Перепрошую…

— Ні, моя вина. Ми в такому шоці... що Барлоу безсумнівно назвав би це кінцем гри.

Джиммі провів п’ятірню крізь своє морквяного кольору волосся і безцільно роззирнувся довкола. Раптом його очі спалахнули на щось поруч із кресленням Петрі, і він підняв ту річ. Це був чорний восковий олівець.

— Можливо, це найкращий спосіб, — сказав він.

— Що?

— Ви залишайтесь тут, Бене. Починайте виточувати кілки. Якщо ми хочемо це зробити, потрібен науковий підхід. Ви — виробничий відділ. Ми з Марком будемо дослідницьким. Ми прочешемо місто, шукатимемо їх. Ми їх знайдемо, авжеж, точно як знайшли Майка. Я зможу відзначати місцини цим восковим олівцем. Потім, завтра, кілки.

— А чи не побачать вони ці позначки і кудись переберуться?

— Я так не думаю. Місіс Ґлік не була схожа на таку, що дуже добре бачить взаємозв’язки. Я думаю, вони діють більше інстинктивно, ніж по-справжньому мислячи. З часом вони можуть порозумнішати, почати ховатися краще, але попервах, я гадаю, це буде, як розстрілювати рибу в діжці.

— Чому б не поїхати мені?

— Тому що я знаю це місто, а місто знає мене — як воно знало ще мого батька. Живі в Лігві сьогодні ховаються по своїх домівках. Якщо прийдете ви, вам не відчинять. Якщо я постукаю, більшість із них мене впустять. Я знаю деякі схованки. Я знаю, де халабудяться п’яндилиги на Мочарах і куди ведуть лісовозні дороги. Ви — ні. Ви зумієте впоратися з токарним верстатом?

— Так.

Звісно, Джиммі мав рацію. Але відчуття полегшення від того, що він не мусить виходити і бачити їхні обличчя, принесло йому почуття провини.

— Гаразд. Починаймо. Вже за полудень перейшло.

Бен відвернувся до токарного верстата, та потім зупинився.

— Якщо хочете, зачекайте з пів години, я дам вам із собою, либонь, пів дюжини кілків.

Джиммі на мить завагався, потім опустив очі:

— Гм, я думаю, завтра… завтра було би…

— Окей, — сказав Бен. — Слухайте, чому б вам не повернутися сюди близько третьої? На той час у тій школі й поряд мусить уже бути достатньо тихо, і ми могли б її обстежити.

— Добре.

Джиммі пішов від верстатів Петрі і вже рушив було на сходи. Щось — якась недодумка чи, можливо, навіяння — змусило його обернутися. Він побачив Бена в іншому кінці підвалу, той працював під яскравим сяйвом повішених акуратним рядком трьох світильників.

Щось… і воно вже зникло.

Він пішов назад.

Бен вимкнув токарний верстат і подивився на нього:

— Щось іще?

— Йо, — сказав Джиммі. — Крутиться на кінчику язика. Але там і застрягло.

Бен звів угору брови.

— Коли я озирнувся від сходів і побачив вас, щось у мені клацнуло. Тепер воно пропало.

— Важливе?

— Сам не знаю.

Джиммі машинально почовгав підошвами, йому хотілося, щоб та думка повернулася. Щось про той образ, який являв собою Бен, стоячи під цими робочими світильниками, нахилений над токарним верстатом. Дарма. Що напруженіше він про це думав, то віддаленішим воно здавалося.

Він рушив угору сходами, але затримався ще раз, щоб обернутися. Цей образ був нав’язливо знайомим, але впізнанню не піддавався. Він пройшов через кухню і далі до машини. Дощ уже знітився до мжички.

Машина Роя Мак-Дуґалла стояла на заїзді перед трейлером, і, побачивши її там зараз, у будній день, Джиммі запідозрив найгірше.

Вони з Марком вийшли, Джиммі зі своїм чорним саквояжем у руці. Піднялися по сходинках, і Джиммі натис кнопку дзвінка. Той не працював, тож він натомість почав стукати. Стукіт не підняв нікого в трейлері Мак-Дуґаллів, а також і в сусідньому за двадцять ярдів далі по дорозі. Там на заїзді також стояла машина.

Джиммі посмикав надвірні двері, вони виявилися замкненими.

— Молоток там, на задньому сидінні, в машині, — сказав він.