Стивен Кинг - Салимове Лігво

Джиммі причинив ляду і як міг приладнав назад розбитий замок. Образ тіла Мак-Дуґалла, яке, неначе приголом­шена змія, корчиться в мокрому, прілому листі, залишився в його голові. Він не вірив, що коли-небудь настане такий час, щоби цей образ перестав бути в межах досяжності його пам’яті — навіть якщо він доживе до сотні.

Вони стояли під дощем і тремтіли, дивлячись один на одного.

— До сусідів? — запитав Марк.

— Так. Логічно їм бути першими, на кого б напали Мак-Дуґалли.

Вони пішли туди, і цього разу їхні ніздрі вловили той промовистий запах уже в палісаднику. Під дверним дзвоником було прізвище — Еванс. Джиммі кивнув. Девід Еванс з родиною. Девід працював механіком в автовідділі «Сіерза» у Ґейтс-Фоллзі. Він його лікував пару років тому, здається, кіста чи щось таке.

Тут дзвінок працював, але відповіді не було. Вони знайшли місіс Еванс у ліжку. Двоє дітей в ідентичних піжамах із зображеннями персонажів з Пуха знайшлися на койках двоярусного ліжка в іншій спальні. Щоби знайти Дейва Еванса, часу пішло більше. Він схоронився у недобудованій антресолі над маленьким гаражем. Джиммі відмітив галочкою в колі передні двері і двері гаража.

— У нас вдало йде, — сказав він. — Два попадання підряд.

Марк несміливо запитав:

— Ви могли б почекати хвилини дві? Я хотів би помити руки.

— Звичайно, — сказав Джиммі. — Я би теж помив. Еванси не будуть проти, якщо ми скористаємося їхньою ванною.

Вони зайшли досередини, де Джиммі сів на стілець у вітальні і заплющив очі. Незабаром він почув, як зашуміла вода, відкрита Марком у ванній.

На затемненому екрані своїх очей він побачив трунарський стіл, побачив, як почало тремтіти простирадло, яким була накрита Марджорі Ґлік, побачив, як з-під нього випала її рука і почала виконувати в повітрі свій балетний танок на пуантах…

Він розплющив очі.

Цей трейлер був у кращому стані, ніж Мак-Дуґаллів, охайніший, добре доглянутий. Він ніколи не бачив місіс Еванс, але, схоже було, вона мала право пишатися своїм домом. Іграшки мертвих дітей були складені акуратною купою в маленькій коморі, яка, певне, називалася пральнею в оригінальному проспекті постачальника автодомів. Бідні діти, він сподівався, ці іграшки дарували їм радість, поки ще були ясні дні й сонячне світло, щоб їм радіти. Там був триколісний велосипед, кілька великих пластмасових вантажівок й іграшкова автозаправка, один колісний трактор (за який, либонь, інколи відбувалися порядні баталії), іграшковий більярдний стіл.

Він почав було відвертатися, та потім поглянув туди знову, ошелешений.

Синя крейда.

Три притінені лампи в ряд.

Чоловіки ходять кругом зеленого столу під яскравим світлом, прицілюються киями, струшують собі з пальців крихти синьої крейди…

— Марку! — гукнув він, враз стовпом випрямившись на своєму стільці. — Марку!

І Марк, зі знятою футболкою в руках, бігом прибіг подивитися, що сталося.

Один з давніх учнів Метта (випуск 1964-го, оцінки «А» з літератури, «В» з композиції творів) завітав його провідати близько другої тридцять і, зауваживши стоси містичної літератури, запитав: чи Метт вивчає це заради наукового ступеня з окультизму? Метт не міг пригадати його імені — чи то Герберт, чи то Гаролд.

Коли ввійшов цей Герберт-чи-Гаролд, Метт читав книжку «Дивні зникнення» , але був радий перерватися. Розуміючи, що раніше третьої години друзі не зможуть безпечно зайти до школи на Брок-стріт, він, проте, уже чекав на телефонний дзвінок. Йому прагнулося дізнатись, що сталося з отцем Каллагеном. Здавалося, цей день минає з бентежною швидкістю — хоча він завжди чув, що у лікарні час тече повільно. Сам він почувався неметким і пригальмованим, нарешті вже як стара людина.

Він почав розповідати Герберту-чи-Гаролду про містечко Момсон у штаті Вермонт, історію якого він якраз перед цим читав. Тамтешній випадок йому здався особливо цікавим, бо, якщо це було правдою, ця історія могла передвіщати долю Лігва.

— Всі зникли, — розповідав він Герберту-чи-Гаролду, котрий слухав ввічливо, проте з не дуже добре замаскованою нудьгою. — Звичайне маленьке містечко в глушині на півночі Вермонту, куди можна було дістатися міжштатним шосе № 2 і Вермонтським шосе № 19. Населення 312 осіб за переписом 1920 року. У серпні 1923-го одна жінка в Нью-Йорку почала непокоїтися, оскільки її сестра не писала їй уже два місяці. Вона зі своїм чоловіком поїхала туди, і вони були першими, хто підірвав цією історією газети, хоча я не маю сумнівів, що місцеві з довколишніх поселень уже де­який час знали про ті зникнення. Авжеж, та сестра з її чоловіком пропали, як і всі інші в Момсоні. Всі будинки й стодоли собі стояли, а в одній оселі залишився стіл, накритий до вечері. Цей випадок був доволі великою сенсацією свого часу. Не думаю, щоби мені схотілося залишитися там на ніч. Автор цієї книжки пише, що люди в сусідніх поселеннях розповідають якісь химерні історії… поторочі, гобліни і таке інше. На деяких віддалених стодолах там намальовано знаки-обереги і великі хрести, їх і сьогодні видно. Ось поглянь, тут на фотографії сільмаг, етилозаправна станція і фуражно-зернова крамниця — це було середмістя Момсона. Як ти думаєш, що там могло статися?