Стивен Кинг - Якщо кров тече

— Думав сховатися, га? — спитав Дрю. — Не вийде, містере.

Він переніс його до кухні й вкинув у раковину.

— Хочеш щось сказати? Щось пояснити? Вибачитися? Ні? Як щодо останнього слова? Раніше ти немало наговорив.

Іграшковий щур не мав чого сказати, тож Дрю облив його паливом для ліхтаря й підпалив. Коли від нього не лишилося нічого, крім задимлених, гидких на запах вигарків, Дрю відкрутив воду та облив рештки. Під раковиною знайшлося кілька паперових пакетів. Дрю зішкрябав усе, що залишилося від щура, кулінарною лопаткою і пересипав у пакет. Тоді пішов з ним до струмка Ґодфрі, вкинув його у воду й простежив, як він поплив геть. Потім сів на березі дивитися на літній день, що видався безвітряним, спекотним, розкішним.

Коли сонце почало пірнати, Дрю повернувся все­редину й зробив кілька сендвічів з болонською ковбасою. Вони вийшли сухенькі — треба було ще взяти гірчиці чи майонезу, — але їх можна було проштовхнути пивом. Він випив три банки, сидячи в старому кріслі й читаючи книжку Еда Макбейна про 87-й відділок.

Дрю подумав над четвертим пивом, але відхилив цю пропозицію. Він підозрював, що саме в тій банці міститься похмілля, а йому ж хотілося встати раненько. Він закінчив з цим місцем. Як і з писанням романів. Роман у нього лише той один, його єдина дитина, що чекала, поки він з нею остаточно розбереться. Той один, що коштував життя його другові з дружиною.

— Я не вірю в це, — сказав він, ідучи вгору сходами. Нагорі він глянув униз на велику головну кімнату, де почав свою книжку і де — принаймні недовго — вважав, що помре. — Але ж таки вірю.

Він роздягнувся й ліг. Пиво швидко приспало його.

Дрю прокинувся серед ночі. Спальню висріблило світло повного серпневого місяця. На грудях Дрю сидів щур і дивився на нього тими чорними випнутими оченятами.

— Здоров, Дрю.

Писок щура не ворухнувся, але голос точно долинав від нього. Під час їхньої останньої розмови Дрю був хворий і тремтів від гарячки, але цей голос він добре пам’ятав.

— Злізь із мене, — прошепотів Дрю. Він хотів збити його геть ( щурнути геть, так би мовити), але з рук ніби щезла вся сила.

— Ну-ну, не будь такий. Ти покликав — я прийшов. Хіба в казках не так буває? Чим можу тобі допомогти?

— Я хочу знати, навіщо ти це зробив.

Щур сів, поклавши рожеві лапки на хутро на грудях.

— Бо ти так хотів. То було твоє бажання, пам’ятаєш?

— То була угода .

— Ох, вчений люд із коледжів з їхньою семантикою.

— В угоді був Ел , — наполягав Дрю. — Тільки він . Оскільки він усе одно мав померти від раку під­шлун­кової.

— Я не пам’ятаю, щоб ми уточнювали таку деталь, як рак підшлункової, — сказав щур. — Скажи, я помиляюся?

— Ні, але я припустив…

Щур умив морду лапами, двічі розвернувся (дотик його лап був огидний навіть крізь ковдру), а тоді знов оглянув Дрю.

— Саме так людей і обводять круг пальця такими чарівними бажаннями, — сказав він. — Вони складні. В них багато дрібного шрифту. В усіх найкращих казках це чітко показано. Я думав, ми це обговорювали.

— Гаразд, але Надін Стемпер не була частиною угоди! Ніколи не була в нашому… нашій домовленості!

— І ми ніколи не казали, що вона не може в ній бути, — відказав щур манірно.

«Це сон, — подумав Дрю. — Ще один сон, інакше не може бути. У жодній версії дійсності гризун не може задавити людину юридичним крутійством».

Дрю здалося, що сила повертається до нього, але не поворухнувся. Ще рано. Коли надійде мить, він зробить це раптово, і тоді він не просто щурне його геть з ліжка, ні. Він упіймає щура, здавить щура. Той викручуватиметься, пищатиме, точно кусатиметься, але Дрю тиснутиме, доки в щура не репне черево, а з рота і сраки не вивернуться кишки.

— Гаразд, можливо, ти правий. Але я не розумію. Я понад усе хотів книгу, а ти її зіпсував.

— Ой, бідний-нещасний, — сказав щур і ще раз насухо вмився.

Дрю мало не кинувся, але ні. Ще ні. Він мусив знати.

— До сраки твоє кривляння. Я міг убити тебе лопатою, але не вбив. Я міг залишити тебе посеред бурі, але не залишив. Я заніс тебе всередину й поклав біля грубки. Чому ти відплатив мені тим, що вбив двох невин­них людей і вкрав усю радість від закінчення єдиної книги в моєму житті?

Щур зважив це.

— Ну, — сказав він нарешті, — якщо трохи перефразувати стару приказку, ти знав, що я щур, коли заносив мене.

Дрю кинувся на нього. Він був дуже меткий, але вхопив долонями саме повітря. Щур продріботів підлогою, але, перш ніж добігти до стіни, розвернувся до Дрю, і в місячному світлі здалося, що він посміхнувся.