Стивен Кинг - Якщо кров тече

— Аякже, — сказав Дрю. — Дякую.

Він простягнув руку. Джекі Колсон потиснув її, скочив у свою «шеві» й поїхав дорогою.

Дрю зійшов на ґанок, поклав жменю дріб’язку на поличку біля таксофона й подзвонив додому. Відпо­віла Люсі.

— Ця я, — сказав Дрю. — Я коло крамниці, їду додому. Ще сердишся?

— Приїдь і побачиш. — А тоді: — Голос уже краще звучить.

— Бо мені краще.

— Встигнеш сьогодні?

Дрю глянув на руку й зрозумів, що взяв із собою рукопис (аякже!), але годинник залишив у спальні татової хатини. Де він і пролежить до наступного року. Дрю оцінив положення сонця.

— Не впевнений.

— Якщо ти втомлений, то не намагайся. Зупинись в Айленд-Фолз або Деррі. Ми почекаємо ще ніч.

— Гаразд, але якщо почуєш, як хтось заходить до будинку десь опівночі, то не стріляй.

— Не буду. Добре попрацював? — Він чув у її голосі вагання. — Ну, з тією хворобою?

— Так. Думаю, виходить добре.

— Не було проблем із… ну…

— Словами? Ні. Жодних. — Принаймні після того дивного сну не було. — Думаю, що цю книжку не доведеться викидати. Я люблю тебе, Люсіє.

Пауза після його слів здавалася дуже довгою. Тоді вона зітхнула й сказала:

— Я теж тебе люблю.

Зітхання йому не сподобалось, але слова він радо прийняв. Їм на дорозі трапилася яма — не перша і навряд чи остання, — але вони проїхали її. Усе було добре. Він повісив слухавку й рушив у дорогу.

День минав (доволі погожий, як і передбачав Джекі Колсон), і Дрю почали траплятися рекламні щити мотелю в Айленд-Фолз. Вони спокушали його, але він вирішив гнати далі. «Субурбан» їхав добре — деякі ями й горби на Гімнистій дорозі ніби навіть трохи покращили кути сходження на передніх колесах, — і якби він трохи махнув рукою на обмеження швидкості, а коп би його на цьому не впіймав, Дрю міг би повернутися додому до одинадцятої. Виспатись у власному ліжку.

І попрацювати наступного ранку. Це теж.

Він увійшов до спальні рівно о пів на дванадцяту. Зняв брудні черевики внизу й намагався йти тихо, але почув шарудіння простирадла в темряві й зрозумів, що Люсі прокинулася.

— Залазь, містере.

Цього разу те слово не кусалося. Він був радий бути вдома, а ще радіший — бути з нею. Щойно він ліг до ліжка, вона обняла його, притисла до себе (коротко, але міцно), а тоді перевернулася на інший бік і заснула. Коли вже Дрю й сам відпливав у дрімотну далечінь — у ті перехідні моменти, коли свідомість стає пластичною, — до нього прийшла дивна думка.

А що, як щур повернувся разом з ним? Що, як він зараз під ліжком?

« Нема ніякого щура», — подумав він і заснув.

— Ого, — сказав Брендон. З повагою і навіть трохи з захватом. Вони з сестрою стояли коло дороги, чекаючи автобуса з рюкзаками на плечах.

— Що ти з ним робив , тату? — спитала Стейсі.

Вони дивилися на «субурбан», забризканий усохлою грязюкою аж до ручок на дверях. Лобове скло було мутне, за винятком двох півмісяців, протертих очисниками. А ще, звісно, з пасажирського боку бракувало дзеркала.

— Була буря, — сказав Дрю. Він стояв у піжамних штанях, домашніх човганцях і футболці Бостонського коледжу. — І дорога там теж не в найкращому стані.

— Гімниста дорога, — сказала Стейсі, смакуючи назву.

Тепер вийшла й Люсі. Вона стояла, дивлячись на безталанний «субурбан», уперши руки в боки.

— Святі копита.

— Я його сьогодні помию, — сказав Дрю.

— Мені так більше подобається, — сказав Брендон. — Це круто. Ти, мабуть, їхав як скажений, тату.

— Ох, він точно скажений, — сказала Люсі. — Ваш скажений батечко. Тут нема сумніву.

А тоді під’їхав автобус, врятувавши його від необхідності придумувати відповідь.

— Заходь, — сказала Люсі, після того як вони провели очима дітей. — Посмажу тобі якихось млинців чи що. Ти наче скинув вагу.

Вона вже розверталася, коли він упіймав її руку.

— Ти нічого не чула про Ела Стемпера? Може, балакала з Надін?

— Я говорила з нею того дня, як ти поїхав у ліси, бо ти розказав мені, що він захворів. Підшлункова — це так жахливо. Вона сказала, що він почувається доволі непогано.

— А після того ви не розмовляли?

Люсі насупилася.

— Ні, а чого питаєш?

— Просто так, — сказав він, і то була правда. Сон — це сон, а єдиний щур, якого він бачив у хатинці, був м’якою іграшкою з коробки. — Я просто хвилююся.

— Тоді сам йому подзвони, без посередників. То ти хочеш млинців чи ні?

Чого він хотів, то це працювати. Але спочатку — млинці. Щоб на домашньому фронті було без змін.