Стивен Кинг - Якщо кров тече

На півдорозі сходами вниз він помітив, що ящик з іграшками коло каміна лежить на боці, а самі іграшки висипалися з нього на ганчір’яний килим. Дрю подумав, що міг перекинути його, коли сновидив минулого вечора до ліжка. Він підійшов і опустився на коліна, щоб повернути іграшки до ящика, перш ніж сісти до роботи. Узявши в одну руку фрисбі, а в другу — старого Стретч Армстронга, він закляк. Біля оголеної до пояса Барбі, що належала Стейсі, лежав на боці м’який щур.

Підбираючи його, Дрю відчув, як у голові застукав пульс, тож, мабуть, він усе-таки ще не зовсім одужав. Він стиснув щура, і той втомлено запищав. Просто іграшка, хоч і доволі лячна, якщо подумати. Хто дав би своїй дитині спати з м’яким щуром, коли в тому самому ящику лежало цілком придатне до цього м’яке ведмежа (хоч і однооке, але все ж)?

«У людей різні смаки», — подумав він і закінчив материну максиму вголос:

— Сказала стара діва й поцілувала корову.

Може, він побачив цього м’якого щура в розпалі гарячки, і той спровокував такий сон. Дуже ймовірно, майже безперечно. Те, що Дрю не пам’ятав, як сягав дна ящика, нічого не означало — він також не пам’ятав, як роздягався і лягав до ліжка.

Дрю закинув іграшки назад у ящик, заварив собі чаю й сів працювати. Спочатку він сумнівався, вагався, трохи побоювався, але, затнувшись кілька разів на початку, упіймав ритм і писав, доки не стемніло так, що без ліхтаря нічого не було видно. Дев’ять сторінок, які здалися йому хорошими.

Дуже хорошими.

То був не триденний продув — «П’єр» протримався аж чотири. Іноді вітер і дощ слабнули, а тоді буря знову набирала обертів. Інколи падало дерево, але кожного разу далі за те, що розтрощило сарай. Ця частина не була сном — він переконався на власні очі. Хоч дерево — велетенська стара сосна — здебільшого й пожаліло «субурбан», воно лягло досить близько, щоб відбити дзеркало з пасажирського боку.

Дрю все це ледве помічав. Він писав, їв, спав удень, знову писав. Коли-не-коли йому траплялося розічхатись, а ще коли-не-коли він думав про Люсі й дітей, з нетерпінням очікуючи, коли прийде потрібне слово. Здебільшого ж він про них не думав. То егоїстично, він це розумів і не зважав. Він жив у Біттер-Рівер.

Час від часу йому доводилося зупинятися й чекати, поки потрібне слово спаде на думку (як ті фрази, що спливали з глибин «Чарівної кулі № 8», коли він був малим), і час від часу йому доводилося вставати й гуляти кімнатою, коли він намагався придумати вправний перехід від однієї сцени до іншої, але паніки не було. Як і розпачу. Він знав, що слова прийдуть, і вони приходили. Він влучав у кошик із будь-якого місця на майданчику, навіть здалеку, майже з центру. Він тепер друкував на татовій машинці, стукав по клавішах до болю в пальцях, але не переймався й цим. Він виносив цю книжку, цю ідею, що прийшла до нього нізвідки, поки він стояв на розі вулиці, а тепер вона понесла його.

Яка ж то чудова подорож.

Вони сиділи у вогкому підвалі без світла, але при гасовій лампі, яку шериф знайшов нагорі: з одного боку — Джим Ейверіл, з іншого — Енді Прескотт. У червонясто-жовтогарячому сяйві лампи хлопець здавався не старшим за чотирнадцять років. Він точно не був схожий на того напівп’яного, напівнавіженого молодого хулігана, котрий прострелив голову дівчині. Ейверіл подумав, що зло — дуже дивна штука. Дивна й підступна. Зло знаходить шлях усередину, як щур знаходить лазівку до будинку, і їсть те, що людина була надто дурна або ледача сховати, а зжерши все, йде собі геть із повним черевом. І що ж залишилося перед шерифом після того, як щур-убивця покинув Прескотта? Ось це. Наляканий хлопчина. Він сказав, що не пам’ятав, як усе сталось, і Ейверіл йому вірив. Але малий усе одно висітиме за це.

— Котра година? — спитав Прескотт.

Ейверіл глянув на кишеньковий годинник.

— Майже шоста. На п’ять хвилин більше, ніж було, коли ти питав минулого разу.

— А наш вихід о восьмій?

— Так. Виберемося з містечка десь на милю, а тоді один з моїх заступників…

Дрю зупинився, глипаючи на сторінку в машинці. На неї падала смужка сонячного світла. Він підвівся й пішов до вікна. Побачив трохи блакиті. Ледве вистачило б одні штани пошити, як сказав би тато, але вона прибувала. А ще Дрю дещо почув: тихе, але характерне врррр бензопилки.

Він одягнув ношену куртку й вийшов надвір. Звук долинав з певної відстані. Дрю перейшов засмічений галузками двір, наблизився до залишків сараю з інструментами. Татова ручна пилка лежала під уламком зруйнованої стіни, і Дрю вдалося її звільнити. Вона була дворучна, але Дрю міг дати їй раду й сам, якщо повалене дерево не дуже товсте. «І не дуже там надривайся, — сказав він собі. — Якщо не хочеш, щоб хвороба вернулася».