Стивен Кинг - Якщо кров тече

— Ти справді тяжко працював, — погодився щур (але не виявив жодного наміру пересуватися). Тепер він виглядав абсолютно живеньким. Він почухав за вухом.

«Те, що впало на нього, просто його оглушило, — подумав Дрю. — Якщо він узагалі справжній».

— Ти працював тяжко, а спочатку ще й добре. Гнав, як по рейках, швидко і вправно. А тоді щось пішло неправильно, так? Як у минулі рази. Не картай себе — народ з романними амбіціями б’ється об цю стіну по всьому світі. Ти знаєш, скільки лежить по шухлядах та скринях незавершених романів? Мільйони.

— Я захворів, і все пересралося.

— Подумай і пригадай відверто. Воно почалося до хвороби.

Дрю не хотів пригадувати.

— Ти втрачаєш здатність до правильного вибору, — сказав щур. — З тобою так щоразу. Принаймні щодо романів. Це стається не зразу, але коли книга підростає й починає дихати, треба частіше робити вибір, і твоя здатність правильно обирати потроху стирається.

Щур опустився на чотири лапи, пройшовся татовим письмовим столом і знову сів у позу собаки, що випрошує смачненьке.

— У письменників різні звички й різні способи входити в продуктивний стан, вони працюють із різною швидкістю, але щоб видавати довгу форму, завжди мають наставати тривалі періоди зосередженого викладу матеріалу.

«Я вже це чув, — подумав Дрю. — Майже ці самі слова. Де?»

— Під час тих періодів — тих польотів вигадки — письменник кожну мить зустрічається зі щонайменше сімома варіантами слів, виразів і подробиць. Талановиті роблять правильний вибір майже без свідомого міркування. Вони як професіональні баскетболісти творчого процесу — закидають м’ячі в кошик із середи­ни майданчика.

— Де? Хто?

— …триває постійний процес відсіювання непридатного, котрий є основою того, що ми називаємо письменницькою майсте…

— Франзен! — заревів Дрю, сівши рівно й спровокувавши розряд болю, що проскочив у голові. — Це ж частина лекції Франзена! Майже слово в слово!

Щур ігнорував ці завади.

— Ти здатен відсіювати зайве, але тільки короткими ривками. Коли ти намагаєшся писати роман, він зав­жди розпадається — тут різниця як між спринтом і марафоном. Ти бачиш усі варіанти виражальних засобів і подробиць, але подальше відсіювання тобі вже не дуже вдається. Ти губиш не слова, а здатність обирати з них правильне . Вони здаються годящими; вони здаються нікчемними. Це дуже сумно. Ти як машина з потужним двигуном і поламаною трансмісією.

Дрю заплющив очі досить міцно, щоб аж плями спалахнули, а тоді махом їх розкрив. Сирота негоди залишився на місці.

— Я можу допомогти тобі, — виголосив щур. — Тобто якщо ти цього захочеш.

— І чого ж ти мені допомагатимеш?

Щур схилив голову набік, ніби не в змозі повірити, що цей нібито розумний чоловік — викладач літератури в коледжі, котрого колись опублікували в «Нью-Йоркері»! — може бути таким тупим.

— Ти збирався вбити мене лопаткою, чого ж не вбив? Врешті, я просто ниций щур. Але натомість ти заніс мене всередину. Врятував мене.

— Тож ти, вдячний щур, даси мені три бажання, — сказав Дрю з усмішкою.

Це була знайома територія: Ганс Крістіан Андерсен, Марі-Катрін д’Онуа, брати Ґрімми.

— Ні, одне, — сказав щур. — І дуже специфічне. Ти можеш побажати закінчити свою книжку. — Він підняв хвоста й ляснув ним по рукопису «Гіркої річки» для наголосу. — Але буде одна умова.

— Яка ж то?

— Мусить померти хтось тобі небайдужий.

Знову знайома територія. Все обернулося сном, у якому він заново прокручував сварку з Люсі. Він був пояснив їй (не дуже добре, але старався з усієї сили), що мусить написати книжку. Що це дуже важливо. Вона спитала, чи це так само важливо, як вона й діти. Він сказав: «Звісно, ні», а тоді спитав, невже це обов’язково має бути вибір.

«Я думаю, що це таки вибір, — сказала тоді вона, — і ти його щойно зробив».

— Знаєш, це насправді зовсім не сцена з чарівної казки, — сказав він. — Це більше як договір. Фаустова угода. Я такого точно не читав у казках, як був малим.

Щур почухав за вухом, якось утримуючи при цьому рівновагу. Яка вправність.

— Усі бажання в казках даються за якусь ціну. А тоді ще є «Мавпяча лапа». Пам’ятаєш таке оповідання?

— Навіть уві сні, — сказав Дрю, — я б ніколи не проміняв жінку або когось із дітей на вестерн без жодних літературних претензій.

Слова ще вилітали з його рота, коли він зрозумів, чому так беззастережно вхопився за ідею «Гіркої річки»: його сюжетний вестерн ніколи не поставлять поруч із новими книжками Рушді, Етвуд чи Шейбона. Не кажучи вже про свіжого Франзена.