Стивен Кинг - Якщо кров тече

Після млинців він пішов до свого маленького кабінету нагорі, підімкнув ноутбук і глянув на паперові сторінки, які наклацав на татовій машинці. Спочатку набрати їх чи перти далі? Він обрав друге. Краще зразу дізнатися, чи те чарівне заклинання, що висіло над «Гіркою річкою», ще тримається, а чи розвіялося, коли він вийшов з хатинки.

Воно таки трималося. Перші хвилин десять Дрю пробув у кабінеті, краєм вуха чуючи внизу реґі, яке означало, що Люсі сидить у своєму кабінеті й зводить докупи числа. А тоді музика зникла, стіни розчинились і місяць освітив Девітт-роуд, побитий і повний ям шлях, що лежав між Біттер-Рівер і окружним центром. Скоро мав над’їхати поштовий диліжанс. Шериф Ейверіл підніме свій значок і зупинить його. Дуже скоро вони з Енді Прескоттом уже їхатимуть у ньому. У хлопця зустріч із окружним суддею. А незабаром після того — з шибеницею.

Дрю спинився опівдні й зателефонував Елові Стемперу. Не було причин боятися, і він казав собі, що не боїться, але водночас не міг заперечувати, що його пульс трохи пришвидшився.

— Привіт, Дрю, — сказав Ел абсолютно своїм голосом. Сильним. — Як минула відпустка у глушині?

— Непогано. Я написав майже дев’яносто сторінок, перш ніж надійшов грозовий фронт…

— «П’єр», — сказав Ел з явною відразою, котра зігріла серце Дрю. — Справді дев’яносто сторінок? Ти?

— Знаю, важко повірити, і ще десять сьогодні зранку, але нехай. Насправді я хотів спитати, як почуваєшся ти.

— Доволі непогано, чорт забирай, — сказав Ел. — Крім того, що доводиться боротися з одним клятим щуряком.

Дрю сидів на кухонному стільці, але тепер скочив на ноги, раптом знову відчувши в собі хворобу. Гарячку.

— Що?

— Ой, не переймайся, — сказав Ел. — Лікарі посадили мене на нові ліки. У них має бути хтозна-скільки різновидів побічних дій, але в мене поки що тільки одна — кляті чиряки. То на спині вискочить, то на боці. Надін божилася, що це якісь лишаї, але я зробив тести, і виявилося, що просто чиряки. Але ж сверблять — страшне.

— Просто чиряки, — повторив Дрю.

Він провів долонею по губах. «ЗАЧИНЕНО НА ПОХОРОНИ», — подумав.

— Ну, це не так погано. Бережися там мені, Еле.

— Берегтимусь. І я хочу побачити книжку, коли ти її допишеш. — Ел помовчав. — Ти чув: я сказав «коли», а не «якщо»?

— Ти перший у черзі після Люсі, — сказав Дрю й закінчив розмову.

Добрі новини. Скрізь добрі новини. Ел наче здоровий. Схожий на себе. Усе добре, крім клятого щуряка.

Дрю зміг із цього посміятися.

Листопад випав холодний і сніжний, але Дрю Ларсон ледве помічав це. Останнього дня місяця він дивився (очима шерифа Джима Ейверіла), як Енді Прескотт піднявся на ешафот в окружному центрі. Дрю було цікаво, як хлопець із цим упорається. Виявилося (коли полилися відповідні слова), що впорався дуже добре. Він змужнів. Трагедія (й Ейверіл це розумів) була в тому, що малий уже не подорослішає. Один п’яний вечір і напад ревнощів через танцюристку зрізав під корінь усе, що могло з нього вирости.

Першого грудня Джим Ейверіл здав свій значок виїзному судді, котрий приїхав до міста на страту, а тоді повернувся до Біттер-Рівер, де склав нечисленні пожитки (вистачило однієї валізи) й попрощався зі своїми помічниками, котрі збіса добре впоралися з роботою, коли стало непереливки. Так, навіть Джеп Леонард, тямущий, як каменюка. Або меткий, наче ковадло, на вибір.

Другого грудня шериф запряг коня в легку коляску, закинув назад валізу й сідло і подався на захід, збираючись пошукати щастя в Каліфорнії. Золота лихоманка скінчилася, але йому кортіло побачити Тихий океан. Він не підозрював про те, що вбитий горем батько Енді Прескотта заліг під валуном у двох милях за містом і тримав дорогу на мушці «шарпса» — гвинтівки, котра пізніше стане відома як «зброя, що змінила історію Заходу».

Ось на дорозі з’явився легкий візок, а керував ним, поставивши чоботи на бортик, чоловік, що був причиною його горя та зруйнованих надій, чоловік, який убив його сина. Не суддя, не присяжні, не кат. Ні. Ось цей чоловік. Якби не Джим Ейверіл, його син зараз був би в Мексиці, а перед ним стелилось би довге життя — яке протяглося б аж у нове століття!

Прескотт звів курок. Навів приціл на чоловіка на возику. Поклавши пальця на холодний сталевий півмісяць гачка, він міркував і вирішував, що робити в ті сорок чи скільки секунд, через які возик виїде на наступний горбик, а тоді зникне з очей. Стріляти? Чи відпустити?