Стивен Кинг - Якщо кров тече

Люсі проплакала всю службу. Стейсі проплакала разом з нею — не тому, що добре знала Стемперів, але зі співчуття до матері. Дрю сидів мовчки, обійнявши рукою Брендона. Він дивився не на дві труни, а на хори. Був упевнений, що побачить, як щур пробігає полірованим поруччям своє переможне коло, але ні. Звісно, ні. Там не було ніякого щура. Коли служба закінчилася, він усвідомив, як це було тупо — вважати, що він тут з’явиться. Дрю знав, де щур є, і те місце лежало за багато кілометрів звідти.

У серпні (і яким же спекотним видався той серпень) Люсі вирішила на кілька тижнів повезти дітей на узбережжя до Літл-Комптона, що в Род-Айленді, до своїх батьків і сестри, залишивши Дрю в тихому будинку, де він зміг би опрацювати редагований рукопис «Гіркої річки». Він сказав, що розіб’є роботу на дві частини, вибравши якийсь день посередині, щоб поїхати до татової хатини. Сказав, що переночує там, а наступного дня повернеться й продовжить роботу над рукописом. Вони найняли Джека Колсона — Молодого Джекі — вивезти залишки розтрощеного сараю. Джекі й собі найняв свою мамцю прибрати всередині хатинки. Дрю казав, що хотів би все це оглянути, коли вони впораються. І забрати годинник.

— Ти точно не надумав почати там нову книжку? — спитала Люсі всміхаючись — Я не проти. З минулою все склалося дуже непогано.

Дрю похитав головою.

— Нічого такого. Мені здається, що треба її продати, люба. Насправді я їду туди попрощатися.

Знаки на колонці біля «Великого 90» лишились ті самі: «ОПЛАТА ГОТІВКОЮ», і «ТІЛЬКИ ЗВИЧАЙНИЙ БЕНЗИН», і «ВТІКАЧІ БУДУТЬ ПЕРЕСЛІДУВАТИСЯ ЗА ЗАКОНОМ», і «БОЖЕ, БЛАГОСЛОВИ АМЕРИКУ». Худа жінка за прилавком теж виглядала майже так само. Хромована штанга зникла, але кільце в носі лишилось. А ще вона стала білявкою. Імовірно, тому що їх обирають джентльмени.

— Знову ви, — сказала вона. — Тільки, здається, вже на інших колесах. У вас же був «субурбан».

Дрю глянув на «шеві еквінокс» (куплена одною виплатою, на лічильнику й досі менш як десять тисяч), що стояла біля єдиної іржавої колонки.

— «Субурбан» так і не оклигав після моєї минулої поїздки сюди, — сказав він. «Як і я сам».

— Довго там пробудете?

— Цього разу ні. Я чув про Роя. Мені шкода.

— Мав би піти до лікаря. Хай буде вам уроком. Щось іще?

Дрю купив хліба, м’ясну нарізку й упаковку пива.

Увесь бурелом з подвір’я прибрали, а сараю для інструментів наче ніколи й не було. Молодий Джекі наклав дерну, і там уже наросло свіжої трави. І якихось бадьорих квітів. Ненадійні сходинки на ґанок замінили, додали кілька нових стільців — мабуть, якісь дешевші з «Волмарту» в Преск-Айлі, але виглядали непогано.

Усередині хатинку причепурили й освіжили. Слюдяне віконце грубки протерли від сажі, та й сама грубка блищала. Як і вікна, обідній стіл та підлога з соснових дощок, котру ніби не тільки вимили, але й начистили. Холодильник знову стояв вимкнений і відчинений, знову порожній, якщо не рахувати пачки соди. Мабуть, нової. Було ясно, що вдова Старого Білла пречудово впоралася.

Тільки на поверхні коло раковини виднілися сліди життя з минулого жовтня: ліхтар, каністра палива для нього, пакуночок льодяників від кашлю «Голлс», кілька пакетиків порошку від головного болю «Ґуді», пів пляшечки «Доктора Кінга від кашлю й застуди» і наручний годинник Дрю.

Камін вичухрали від попелу. У нього наклали свіжих дубових дров, тож Дрю зрозумів, що Молодий Джекі або найняв когось прочистити димар, або зробив це сам. Дуже ретельно з його боку, але в серпневу спеку в каміні не буде потреби. Дрю підійшов до нього, опустився на підлогу й вигнув шию, щоб зазирнути в чорну горлянку димоходу.

— Ти там? — погукав він… з повною впевненістю, що там є до кого звертатися. — Якщо ти там, спустись. Я хочу з тобою поговорити.

Звісно, нічого не сталося. Він знову сказав собі, що нема ніякого щура, що його ніколи не було, але ж він таки був. Скалка не виходила. Щур був у його голові. От тільки то було не зовсім так. Чи так?

Обабіч вичищеного й вимитого каміна й досі стояли два ящики: в одному свіжа лучина, в іншому іграшки, покинуті його дітьми й дітьми тих, кому Люсі здавала будиночок за минулі кілька років. Він ухопив ящик і вивернув його на підлогу. Спочатку йому здалося, що м’якого щура там немає, і він відчув кольку нера­ціональної, але справжньої паніки. Тоді побачив, що іграшка відкотилася під виступ каміна і ніщо не визирало назовні, крім ганчір’яного заду й тонкого хвоста. Ох і потвора!