Анджей Пилипюк: 2586 кроків

Дівчина забрала порожні тарілки від супу і принесла гуляш.

Через деякий час почувся звук битої кераміки.

-- Вони розбивають тарілки з яких я їв. Завдяки цьому клієнти почуваються трохи безпечніше. Про що це я? А, так. Програма передбачала ізоляцію всіх хворих і періодичні обстеження членів їх родин, а також мешканців сіл, в яких трапилися захворювання. Ми створили особливі списки по кожній провінції. Спочатку ізоляція принесла чудові результати. В 1830 було зареєстровано дві тисячі випадків, в 1850 -- вже тільки тисячу двісті. В 1870 -- трохи більше ніж триста. А через п’ять років – тисячу сімсот.

Скужевський присвиснув.

-- Такий різкий кількісний стрибок? Як таке можливе?

-- Ми покращили методику діагностування. Мій учень Нільсен опрацював тест… Просто раніше ми багато пропускали. Принаймні, я на це надіюся, -- пробурмотів він тихіше по норвезьки і задумався.

-- Де з’являлися нові хворі?

-- Переважно тут, в Бергені, -- зітхнув він. – Як на зло…

-- Може біля дослідницького центру найбільша викривальність?

-- Ні. Ми вивчили двісті лікарів. В нас є списки родин, члени яких хворіли на проказу протягом останніх сімдесяти років. Всіх їх оглядають раз в рік. Про всяк випадок ми перевіряємо також інших. Звичайно, що наша діяльність викликає поважний опір. Люди бояться…

Вони доїли і випили по стаканчику вина. Нарешті встали і пішли до виходу.

-- Ви повинні знайти його і вбити, -- сказав старий моряк, що стояв біля дверей.

Цим разом Гансен не витримав.

-- Це дурня, -- крикнув він.

А потім виголосив довгу тираду по-норвезьки, занадто швидко, щоб Скужевський міг хоча б частково зрозуміти його викрики. Безперечно, деякі з них були образливими.

-- Перепрошую, -- сказав Гансен, коли вони вийшли на вулицю. – Але я вже не витримую.

-- Кого ми повинні вбити? Чого хочуть ці люди? – запитав Павел.

-- Вони вбили собі в голову, що коли доктор Даніельсон заснував тут науково-дослідний центр, то з’явився демон прокази, щоб стежити за нашими діями. Блукає містом і заражує. І дійсно, минулого року ми зауважили двадцять нових випадків захворювання. Цього року вже тридцять шість.

-- Ви пробували наносити їх на план міста? Може відіграє роль якийсь інший фактор? – запитав Павел. -- Можливо зараження продуктів харчування з магазину або джерела питної води.

-- Найбільше захворювань виявлено в районі Бригген. Насправді, майже всі.

-- Що це за місце?

-- Ми саме йдемо туди, -- посміхнувся Армауер. – Сам побачиш.

Вони пройшли повз церкву і вийшли на набережну. Від затоки дув пронизливий, холодний вітер. Павел щільніше закутався в кожух. Збоку тягнулися дерев’яні, високі, вузькі будинки. На першому поверсі були переважно магазини, вище, світло у вікнах свідчило, що там живуть люди.

-- Старий портовий район, заснований ще за часів сумнозвісної Ганзи, -- пояснив Гансен. – Сюди.

Вони повернули у вузький, вкритий деревом провулок, що протиснувся між будинками. Вони йшли щораз дальше, потім вийшли на перехрестя. Перед ними відкривалися переходи і проходи вглиб лабіринту.

-- У нас зв’язані руки, -- зітхнув несподівано Гансен. – Я впевнений, що багато людей, які тут живуть – хворі. Якби ми могли вигнати їх всіх на площу і оглянути одного за одним… Ех. На щастя щораз більше людей розуміє, що таке проказа.

Вони зупинилися перед бічним входом до одного з будинків. Гансен постукав в двері. Вони відразу ж відчинилися. В сінях було доволі темно, але невдовзі хтось штовхнув двері, що вели вглиб дому. В наступному приміщенні палало кільканадцять свічок.

-- Ларс Олафсен, торговець рибою, -- відрекомендувався господар дому, стискаючи Скужевському руку.

Він не мусив говорити цього. Сморід сушених туш тріски в'ївся навіть в стіни…

-- Павел Скужевський.

-- Росіянин? – зацікавився купець.

-- Поляк, -- спростував Павел з гідністю.

-- Лікар, -- пояснив Гансен. – Приїхав до нас, щоб ознайомитися з методами боротьби з хворобою.

-- Проходьте.

Вони піднялися по вузьких сходах на другий поверх. Інтер'єр будинку становила плутанина з невеликих приміщень, сходів, що вели вверх і вниз. У всіх кімнатах на підлозі і на стелі знаходилися невеликі дерев'яні люки.

-- Навіщо це? – запитав Скужевський.

-- На випадок пожару, -- пояснив власник. Він розмовляв по-німецьки майже без акценту. – Сто років тому вогонь поглинув більшу частину міста. Тому майже з кожного приміщення є два виходи. Будинки з'єднані між собою, щоб у разі потреби можна було втекти через сусідній.