Аристотель - Нікомахова етика

(8) Пор.: Aristot. Pol. 1280а32: καΐ γόρ αν δούλων και των δίλλων ζώων ην πόλις· νυν δ' ουκ εστί, δια τ6 μη μετέχειν ευδαιμονίας μηδέ του ζην κατά προαίρεσίν. Пор. також: Толстой Л.Н. Дневники й письма: Мета життя - участь у житті і вдосконалення його.

(9) Див.: 1098а13-20, 1176а35-Ь9.

7(VII). Якщо ж щастя - це діяльність, по доброчесності (κατ' άρετήν ενέργεια), то, звичайно, - по доброчесності найвищій, а такою, очевидно, є доброчесність найвищої частини душі. Чи то розум, чи то щось ще, що від природи, як вважається, начальствує і [15] веде і має поняття (εννοίαν έχει ν) про прекрасні і божественні [предмети], будучи чи то саме божественним, чи то найбожественнішою частиною в нас, - в усякому разі, діяльність цього по внутрішньо властивій йому доброчесності й буде довершеним щастям.

Що це - споглядальна (θεωρητική) діяльність, сказано вже було. Це, очевидно, здається узгодженим як з попередніми розмірковуваннями, так і з істиною. Дійсно, ця діяльність [20] є найвищою (κρατί-στη ενέργεια), оскільки й розум - найвище в нас, а з предметів пізнання (των γνωστών) найвищими є ті, з якими має справу розум. Крім того, вона найбезперервніша (συνεχέστατη), тому що ми здатні радше безперервно споглядати, аніж безперервно робити будь-що.

Ми думаємо також, що .-ц> щастя має бути домішане задоволення, а тим часом з діяльностей, які відповідають доброчесності (των κατ' άρετήν ενεργειών), та, яка відповідає мудрості (ή κατά την σοφίαν), одностайно визнана такою, що приносить найбільше [25] задоволення (ήδ'ΐστη). Вважається, принаймні, що філософія(10) містить у собі задоволення, дивовижні за чистотою і постійністю, і, звичайно, наділеним знаннями проведення часу приносить більше задоволення, ніж тим, хто знання шукає. Та й так звана самодостатність (ή αυτάρκεια) передовсім пов'язана із споглядальною діяльністю; і дійсно, у речах, необхідних для існування, має потребу і мудрий (о σοφός), і справедливий (Ь δίκαιος), і інші, [30] але якщо вони цими речами вже вдосталь забезпечені, то справедливому потрібні ще й ті, для кого і разом з ким будуть здійснюватися його справедливі справи, - так само й із розсудливим (Ь σώφρων), і з мужнім (Ь ανδρείος), і з будь-якою іншою добродійною людиною; мудрий же й сам по собі (καθ' αυτόν) здатний займатися спогляданням (θεωρεΐν), причому тим більше, чим він мудріший. Напевно, краще б йому мати сподвижників, але все таки він 1177b найбільш самодостатній (αύταρκέστατος)(11).

Далі, одну цю діяльність, мабуть, люблять задля неї (δι' αυτήν) самої, бо від неї нічого не буває, крім здійснення споглядання (παρά το θεωρήσαι), тоді як від діяльностей, що містяться у вчинках, ми в тій або іншій мірі залишаємо за собою щось ще, крім самого вчинку.

Далі, вважається, що щастя полягає в дозвіллі (ή σχολή(12)), [5] адже ми позбавляємося дозвілля (ασχολούμεθα), щоб мати дозвілля (σχο-λαζωμεν), і війну ведемо, щоб жити в мирі. Тому для доброчесностей, звернених на вчинки (των πρακτικών αρετών), область діяльності - політичні або військові справи, а вчинки (α'ΐ πράξεις), пов'язані з цими справами, як вважається, позбавляють дозвілля (ασχολοι είναι), причому пов'язані з війною - особливо (ніхто ж бо свідомо не обере ні воювати задля того, щоб воювати, [10] ні готувати війну задля неї самої, бо неймовірно кровожерливим здаватиметься той, хто навіть друзів робитиме ворогами, тільки б битися та вбивати). І діяльність політика також позбавляє дозвілля, тому що крім самих державних справ (παρ(1) αυτό το πολιτεύεσθαι) він перебирає на себе владу (ή δυναστεία) та пошану (ή τιμή), а може й щастя (ή ευδαιμονία) для самого себе чи для громадян, при [15] тому, що воно відмінне від [власне] політичної діяльності; його-то, зрозуміло, ми й досліджуємо як відмінне [від політичної діяльності].

(10) Властиво, "любомідріє, любов до мудрості" - ή φιλοσοφία, оскільки тут Арістотель розвиває викладену в попередньому реченні думку щодо діяльності, яка відповідає мудрості, "софії".

(11) Так, у Діогена Лаертського (Diog. Laert. VI. 6) Антісфен на питання, що дала йому філософія, відповідає: τ6 δύνασθαι εαυτω όμιλείν - уміння розмовляти з самим собою. Взагалі думка про самодостатність філософа, що називається, витала в інтелектуальній атмосфері античної цивілізації. Постать мудреця, який уникає натовпу, постає ще за доби Семи мудреців, впродовж V-IV ст. до Р.Х. стає звичною частинкою полісного пейзажу, а в особі кініка Діогена набуває довершеної форми. Ще пізніше, відверто моралізуючи, цю практику осмислить Федр, виголосивши: homo doctus in se semper divitias habet (Phaedr. IV. 22, 1).