Агата Крісті: Дельфійський оракул

«О, добре, мадам».

Містер Томпсон також був у залі. Він підійшов до них і почав розмову з управляючим. Чи здають в ареиду вілли в Дельфі? Ні? Але ж тут, над готелем, є якась.

«Вона належить грецькому джентльмену, мосьє. Він не здає її».

«І немає інших вілл?»

«Є одна» що належить американцю. Це по той бік селища. Вона зараз зачинена. 1 є вілла англійського джентльмена-художника, вона на краю стрімчака, виходить на Утса».

Місіс Петерс втрутилася в розмову. Від природи в неї був гучний голос. І вона навмисно зробила його ще гучнішим.

«Так, — мовила вона. — Я б з радістю мала тут віллу. Така природа! І нічого не спотворено. Я захоплена цим місцем, а ви, містер Томпсон? А, звичайно, вам тут повинно подобатись, якщо хочете зняти віллу. Ви тут уперше?»

Паркер Пайн вийшов з кабінету управляючого і схвально усміхнувся до неї. Містер Томпсон повільно спустився сходами і вийшов на дорогу, де приєднався до гордовитої дами і дочки, які, здавалося, добряче мерзли — ще б пак, з голими руками.

Все йшло добре. Ювелір приїхав перед обідом машиною, разом з іншими пасажирами. Місіс Петерс принесла намисто до його кімнати. Він схвалив діаманти.

«Мадам може не хвилюватися, я зможу це зробити. Від дістав інструменти з невеличкого портфеля і почав працювати.

Об одинадцятій містер Пайн постукав до кімнати місіс Петерс. «Готово». Він дав їй невеличкий замшевий портфель. Вона заглянула в нього: «Мої діаманти!»

«Тихше. Намисто тут. Це — стрези, замість діамантів. Дуже добре, чи не так?»

«Просто чудово».

«Арістопулюс — тямущий хлопець».

«Гадаєте, вони не запідозрять?»

«Як їм запідозрити? Вони знають, що намисто у вас. Ви передали його. Як вони можуть запідозрити?»

«Ну, гадаю, — це чудово, — повторила місіс Петерс, даючи йому намисто. — Віднесіть його їм. Чи не забагато я вимагаю від вас?»

«Звичайно, я візьму його. Тільки дайте мен? листа з чіткими вказівками. Дякую. Тепер добраніч й тримайтеся. Ваш син буде завтра снідати з вами».

«О, якби це було так!»

«Не хвилюйтеся. Дозвольте мені зайнятися всім».

Місіс Петерс погано провела ніч. Під час сну її переслідували жахливі видіння. Озброєні бандити в броньовиках стріляли у Вілларда, а він збігав з гори в піжамі. Вона з радістю прокинулася. Нарешті почало світати. Місіс Петерс піднялася, одяглася і сіла чекати.

О сьомій ранку почувся стук у двері. В горлі було так сухо, що вона ледве могла говорити.

«Увійдіть», — сказала вона. Двері відчинились і зайшов містер Томпсон. Місіс Петерс здивовано глянула на нього, не в змозі вимовити й слова. В неї було зловісне передчуття лиха. І все ж він говорив природно й звичайно. Це був багатий на інтонації чемний голос. «Доброго ранку, місіс Петерс», — привітався він.

«Як ви смієте! Як?»

«Вибачте за мій несподіваний ранній візит, — мовив містер Томпсон, — але розумієте, я маю до вас справу».

Місіс Петерс подалась вперед, очі її звинувачували. «Значить, саме ви викрали мого сина! Це не бандити!»

«Звичайно, це не бандити. Дуже непереконливо зроблено. Нетворчо, м’яко кажучи».

«Де мій хлопчик?»

«Власне кажучи, за дверима».

«Віллард!»

Двері розчинилися і вона пригасла до серця блідого, неголеного Вілларда. Містер Томпсон ласкаво дивився на них.

«Все одно, — мовила місіс Петерс, несподівано отямившись і повернувшись до нього. — Я вас притягну до відповідальності за це. Так, неодмінно».

«Ти все плутаєш, мамо, — мовив Віллард. — Цей джентльмен визволив мене».

«Де ти був?»

«У будинку на вершині гори. Приблизно миля звідси».

«І дозвольте мені, місіс Петерс, — мовив містер Томпсон, — повернути вашу власність».

Він дав їй маленький пакет, загорнутий в китайський папір.

«Вам не потрібно берегти вашу маленьку сумку з діамантами, — проказав містер Томпсон, посміхаючись. — Справжні діаманти тут. У замшевій сумочці — стрази. Як казав ваш Приятель, Арістопулюс — просто геній».

«Я не розумію жодного слова», — ледве вимовила місіс Петерс.

«Ну, погляньте на справу моїми очима, — сказав Томпсон. — Мою увагу привернуло певне прізвище. Я простежив за вами і вашим приятелем і підслухав, я визнаю це щиро, вашу вельми цікаву бесіду. Вона здалася мені настільки цікавою, що я увійшов у довір’я до управляючого. Він записав номер телефону, який набрав ваш «надійний друг», і влаштував так, щоб офіціант підслухав вашу розмову вранці в їдальні».

«Весь план спрацював дуже чітко. Ви стали жертвою кількох злодіїв-ювелірів. Вони знають усе про ваше діамантове намисто, стежили за вами тут, викрали сина і написали досить-таки смішного «бандитського» листа. Автор плану ввійшов до вас у довір’я. Після цього все було просто. Добрий джентльмен дає вам, сумку з підробленими діамантами, — і зникає разом з приятелем. Сьогодні вранці, коли б ваш син не з явився, ви б збожеволіли. Відсутність вашого приятеля змусила б вас повірити, що його також викрали. Роблю висновок, що вони змовилися, щоб хтось пішов завтра до вілли. Та особа знайшла б вашого сина, а коли ви зустрінетеся, злочинці будуть вже далеко».