Агата Крісті: Дельфійський оракул

«Зачекаймо до завтра, — відповів Паркер Пайн, — якщо ви не бажаєте піти просто в поліцію».

Жінка перервала його криками жаху. її дорогий Віллард негайно загине!

«Гадаєте, Віллард у безпеці?»

«Безперечно, — заспокоїв Паркер Пайн. — Проблематично, чи зможете ви врятувати його, не сплативши 10 тисяч фунтів стерлінгів».

«Все, що я хочу — мати сина поруч».

«Так, так, — мовив Паркер Пайн. — Між іншим, хто приніс листа?»,

«Мужчина, якого хазяїн не знав. Незнайомий».

«Ага. Тут можливі варіанти. Треба пильнувати того, хто принесе листа завтра. Що ви скажете мешканцям готелю з приводу відсутності вашого сина?»

«Я не подумала».

«Ну, так, — міркував Паркер Пайн. — Гадаю, ви можете цілком природно тривожитися і турбуватися з приводу його відсутності. Можемо послати пошукову даргію».

«Ви думаєте, що злочинці не…» — Вона задихалася.

«Ні, ні. Поки не поширяться чутки про викрадення або викуп, вони не стануть злими. Нарешті, ви не повинні сприймати відсутність сина зовсім спокійно».

Вони повернули до готелю і майже зіткнулися зі ставною постаттю.

«Хто це був?» — різко спитав Пайн.

«Здається, містер Томпсон».

«О! — мовив Пайн, замислившись. — Томпсон, кажете? Томпсон — гм».

Місіс Петерс думала, лягаючи спати, що Пайн має рацію. Хоч би хто приніс листа, напевно він має контакти з бандитами. Вона втішилася й заснула значно раніше, ніж сподівалась. Одягаючись вранці, несподівано помітила — щось лежить на підлозі біля вікна. Вона підняла клаптик паперу, і серце затьохкало. Той самий брудний, дешевий конверт, ті ж ненависні літери.

«Доброго ранку, леді Ви обміркували? Ваш син почуває себе добре. Ніхто йому не шкодить, поки що. Але нам потрібні гроші. Мабуть, вам нелегко дістати цю. суму, але нас повідомили, що ви маєте діамантове намисто. Чудові діаманти. Нас це задовольнить. Слухайте, що ви повинні зробити. Ви, чи хтось інший, кого пошлете, візьме це намисто і принесе його на стадіон. Звідти йдіть вгору, до дерева біля великої скелі Застерігаємо, прийти має тільки одна людина. Тоді вашого сина обміняють на. намисто. Завтра о шостій ранку, відразу після сходу сонця. Якщо повідомите поліцію, застрелимо вашого сина, коли машина дістанеться до вокзалу. Це все, леді. Якщо не буде намиста завтра оранці, вуха сина надішлемо вам. Наступного дня він загине.

З привітом, леді.

Деметріус».

Місіс~Петерс швидко побігла до містера Пайна. Він уважно прочитав листа.

«Це правда, — спитав він, — про діамантове намисто?» «Так. Мій чоловік заплатив за нього сто тисяч доларів».

«Наші всезнаючі злодії», — промимрив містер Панн. «Що ви сказали?»

«Я просто брав до уваги деякі аспекти». «Клянуся, містере Пайн, у нас обмаль часу для тонкощів. Мені потрібно, щоб син повернувся».

«Ви керуєтеся емоціями, місіс Петерс. Вам подобається залякування і те, що з вас виманять 10 тисяч футі» стерлінгів? Вам подобається без опору відмовитися «ід діамантів ва користь банди хуліганів?» «Ну, звичайно, якщо ви так кажете…» Гнів боровся « ній з материнськими почуттями. «Як би я хотіла з ними порахуватися, з цими звірами! Як тільки мій хлопчик повернеться, містере Пайн, я напущу на них поліцію свієї округи. І якщо необхідно, найму броньовик, щоб довезти Вілларда до вокзалу!»

«Та-ак — мовив Паркер Пайн. — Розумієте, дорога мадам, боюся, вони подготуються до такого вашого ходу. Вони знають, що коли Віллард повернеться до вас, негайно піднімете по тривозі всю округу».

«Ну, а що ви порадите?»

Паркер Пайн усміхнувся.

«Я хочу спробувати власний план».

Він оглянув їдальню. Нікого не було, а двері з обох боків зачинені.

«Місіс Петерс, в Афінах- я знаю чоловіка, він ювелір. Виготовляє чудові штучні діаманти — першокласні». — Пайн перейшов на шепіт. — “Я зателефоную йому. Він може дістатися сюди сьогодні вдень, із собою принесе чудову колекцію стразів!”

«Що ви маєте на увазі?»

«Він вилучить -справжні діаманти і замінить їх точними копіями, стразами».

«Слушна думка!» — Вона захоплено дивилася на Пайна.

«Тс! Не так гучно. Ви зробите дещо для мене?»

«Обов’язково».

«Простежте, щоб ніхто не підходив у межах чутності телефонної розмови».

Місіс Петерс кивнула.

Телефон був у кабінеті управляючого. Він чемно звільнив кімнату після того, як допоміг містеру Паркеру Пайну набрати номер. Виходячи з кімнати, зустрів місіс Петерс.

«Я просто чекаю містера Паркера Пайна, — сказала вона. — Ми йдемо на прогулянку».