Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

Володимир Гнатович Сердюк уперше потиснув руку Ярославу М ихайловичу Новаковському років п’ять тому в лазні, де в умо- і”.і х особливої секретності формувалася чергова свіжа політична сила. Послухали, грошовиті, під трав’яний чайок гарячі промови про непересічні ідеї загальнонаціонального масштабу, реалізацію яких вони просто зобов’язані профінансувати. Потилиці почухали і грошей не дали. Але відтоді, хоч спільних і прав і не вели, цілком відверто могли сказати один одному при зустрічі:

- Добре, що у гімно не вляпалися.

- Зате попарилися файно.

Замість того перетиналися час від часу у Раді, Сердюк одного разу на день Радянської армії навіть відправляв до Новаков- і ького Марту з революційними гвоздиками, пляшкою дорогого коньяку і вітаннями. Тобто - контакт існував. І тепер, під контролем незрозумілого, дивакуватого, агресивного погляду дружини, який тільки зупиняв думки, Володимир Гнатович усе мізкував: як встановити із Новаковським більш тісні, неформальні стосунки?

Згадав про лазню… Тільки політика, зрозумів.

- Доведеться башляти, - пробурмотів роздратовано.

Та з іншого боку, життя саме підштовхувало до пошуків безпечного політичного прихистку. Наприкінці року - вибори. Ворушися, дядьку! І Володимир Гнатович усвідомив: йому Но- ваковський потрібен більше, ніж дружині з її божевільними планами. Тож довго не думав: запросив того у лазню. Із натяком на спільну позицію у політичному житті країни.

Розмова дивним чином зосередилася на катерах, човнах і яхтах. І хоч Сердюкові пекло, де свій якір кинути, старанно цікавився захопленням Новаковського, а як перекинули по чарці, зізнався відверто - намірився прибитися до політичного берега, який обжив Новаковський, готовий витрамбувати там собі місце. Грошима, звісно. Слушної поради просить… Чи варто? 7*

Новаковський убив.

- Чи варто? - перепитав здивовано. - Ваш тесть давно до нас причалив.

Володимир Гнатович ледь ковтком повітря не вдавився. Подумки виматюкав старого козла Перепечая, та обличчя не втратив - недарма колись комсомольським ватажком був. Із тестем у них різні погляди із низки принципових питань, а от із Ярославом Михайловичем вони, здається, однаково думають.

- Недарма ж колись у гімно не вляпалися, - сказав.

- Зате попарилися файно, - розсміявся Новаковський.

І діло пішло. Єдине непокоїло: ніяк не міг Сердюк-старший знайти привід запросити Новаковського в гості, та так, щоб той неодмінно з дочкою прийшов. Хто нині Один до одного бігає? У кращому випадку в ресторані зустрічаються. На полюванні, на рибній ловлі… За кордоном на курортах перетинаються.

- Він яхти любить? - запитала пані Женя, вислухавши чоловікові сумніви. - То купи яхту! Обмиємо! І дітей познайомимо.

Повне божевілля! Ледь не луснув од гніву. Забігав вітальнею. Яка ж вона ідіотка! Яхти, катери - чоловічі забави! Яким боком дівчина до того? Чи Макс?! Удвох із Новаковським обмиватимуть!

- Краще… Краще уже знайти привід і самим до Новаков- ських завітати. Коли його донька вдома буде.

- А Максимові це як пояснити? - сказала пані Женя. - Хто тобі сказав, що він погодиться їхати з нами?

Сердюк зиркнув Еіа дружину роздратовано.

- Може, через фонд акцію якусь благодійну зорганізувати? Максим буде. Має бути. І та дівчина, сподіватимемося, поведеться…

- Роби давай! - наказала дружина. - Та щоб Максим ні про що не здогадався.

Макс зосереджено прислухався до себе: страх… Важкий страх колобродив всередині, малював чорним на сірому: ось Ботва йде берегом, зупиняється: “Тут!” Дужі чоловіки беруться за лопати, ось уже Люба сидить край виритої ями, струшує з білої сиідниці грудки землі. “Одне скажи! Хто?!” - просить Ботва. Люба вказує на Макса: “Він…”

— Я?! - мимоволі бурмотів вголос, озирався. - Ні…

Не снилося. Жахи облишили Максові ночі, вирували в голові цілісінький білий день, змушували підозріло косувати на кожного: а вам чого?

“Жодного запитання, мамо”, - прохрипів, коли пані Женя примчала визволяти сина, упала біля високого ліжка у чужій добрій хаті, заплакала гірко.

Тіло одужало. Душа все не гоїлася. Карпатські мандри перекреслили плани - а сенс?! Опирався, креслив у мізках: рухатися, рухатися… Та варто було зробити хоч крок, заклякав від розпачу: і гадки не мав, як позбавитися стійкого тваринного страху, перемішаного із відчуттям вини.

Репортерка Олюня допомогла. Не знала, бідаха, що запитання ставити - зась.

- Де ти пропадав, Максе? - припала до коханця, коли наприкінці березня той врешті з’явився в орендованій нірці.