Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

Медсестра тільки-но закінчила масажувати старому спину - сидів у кабінеті біля столу у теплій вовняній фуфайці, диктував спогади набундюченому Ромі Шиллєру. Побачив онука, розцвів.

- Максимко… А що дідові приніс? - наче й не здогадується про Максові мандри.

Макс усміхнувся: чудний у нього дід. У самого - тільки тор- бів для грошей не вистачає, а варто з’явитися - як та дитина: а де гостинчик?

- Є гостинчик, - дістав пляшку лікеру “Mandarine Napoleon”. Поставив посеред столу, прямісінько на те місце, де ще недавно обгорілий черевик з кісткою стояв.

- О! Моя наливочка… - закивав дідо. Зиркнув на Шиллє- ра. - Йди на кухню, Ромко. Принеси мені чарку і вимітайся. Завтра продовжимо.

Макс і Шиллєр зиркають один на одного.

- Як почуваєшся, Ромо? - холодно питає Макс.

- А маю погано? - Шиллєр напружується. Суне до дверей.

- Навпаки. Думаю, маєш привід прекрасно почуватися! - Макс замовкає, прискіпливо дивиться на Шиллєра. - Я тобі розкажу якось… чому саме…

Шиллєр супиться насторожено, вислизає з кабінету. З’являється за мить з лікерною чаркою. Задкує - до завтра, на все добре - зникає. Перепечай відкриває пляшку.

- І не проси. Не ділитимуся. Моя наливочка, - наливає собі по вінця.

Макс зітхає розчулено.

- Діду, ти мене любиш?

- Скажу більше… Я тобі оцей будинок відписати хочу, - відповідає старий. - Перенесеш сюди свій офіс, не платитимеш оренди. Інші орендарі тобі платитимуть. І я поруч. І сам тут можеш оселитися - півповерху віддам. Метрів чотириста буде. Гарно придумав?

- Класно…

- Розвеселив? Давай! Кажи діду, де тебе носило.

- Давай іншим разом, - тьмяніє.

- Добре, - спостерігає за онуком уважно. - То без діла прийшов?

- Діду… Куди краще гроші вкласти?

- Землю купуй! - не роздумує Перепечай. - Інше - мотлох. Прикупи десь в одній області район невеличкий.

- Так не продається земля…

- То для усіх не продається. І правильно, бо полізуть - не відіб’єшся.

- Допоможеш?

- А наливочки привезеш?

- Привезу.

- І я допоможу, - Перепечай наливає собі ще, зиркає на онука. - Грошей багато?

- Два мільйони…

- Хіба то гроші? Дріб’язок! Ото профінькай і забудь. Хто дав? Батько? Тим більш профінькай! Щоб не висів над тобою, як клізма над дупою. Нема грошей! Хай повіситься! Ми з тобою справами капітальними займемося.

Макс дивиться на діда сумно.

- Не любиш ти тата.

- Чому ж це не люблю?! - щиро дивується Перепечай. - Просто критикую. Ти, Максимку, мене уважно слухай… Батьківські гроші - то маячня. Свій кадуцей треба мати.

- Що за кадуцей?

- Ото… Ще по Європах тинявся. Кадуцей - жезл Гермеса. Хто кадуцей має - той недоторканний.

- Гроші…

- Свої гроші! І справи… З такими людьми, що у них “кадуцей” на лобі написано, - повчає, знову прикладається до пляшки. - Нічого… Навчу. А ті два лимони - в офшор.

- І так в офшорі.

- В інший офшор! Щоб батько не знав, де твої гроші і скільки їх. Відривайся вже від цицьки.

- Давно хочу.

- Допоможу… І людину дам довірену. Щоб проконсультувати тебе могла будь-якої миті.

- Я і сам нібито…

- Забудь про свої книжки. Августа слухай - Август не підведе.

- Августа? - Макс не вірить вухам. - Закса? І він на тебе працює? А я думав, на тата.

- То тільки твій тато й досі не може втямити, що він на мене працює, - роздратовано бурчить Перепечай.

Уже і ніч повіки стуляла, а старий з малим ще довго балакали. І тільки коли Макс розпрощався і пішов, Перепечай вилив у чарку залишки лікеру, проковтнув і сказав у порожнечу:

- “Критикую”… Не люблю! Засрав Жені життя, тварюка.

Притулився спиною до крісла, усміхнувся недобре. “Встигну, - подумав. - Рік - то чимало”. Про злоякісну неоперабельну пухлину, що вже вчепилася метастазами у хребет старого, не знав ніхто, крім лікарів приватної клініки, які й оголосили вердикт: часу в Перепечая - максимум до наступної весни…

- Устигну, - впевнено повторив уголос.

Дору мучила совість. Чому щастя таке нахабне? Скрутило руки, учепилося за ноги, не відпускає від Данка. їй же до Португалії час. І годі собі брехати, що грошей мало, шлях важкий. Паспорт закордонний має, Галі написати, щоб грошей позичила… Чи Ромкові… І рушати. Та всесильне щастя кожного нового дня скеровувало тільки в один бік - до Данка, заполоняло душу ніжною радістю і якось змилостивилося, прошепотіло Дорі на вушко: а ти навчися говорити, а потім уже до мами рушай. Це ж як вона зрадіє, коли ти знайдеш її і скажеш: “Мамо…” Поважна причина! Усміхнулася: ги-ги на видиху. За рік говорити навчиться, а тоді вже й у мандри. Аби сил вистачило.