Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

Проте і без грошей фонду у синових кишенях не гуло - хоч атомну електростанцію будуй! - тому настійливе бажання Макса самостійно розпоряджатися ще й коштами фонду викликало у Сердюка-старшого неабияке занепокоєння.

Та перший же погляд на дружину - увійшов до квартири, так і закляк - відсунув сумніви, й не роздивитися.

- Що з тобою? - запитав ошелешено.

Голомоза пані Женя у легкому шовковому халаті сиділа у кріслі, гортала не модний журнал і не новий каталог “Булга- рі” - Біблію… Байдуже зиркнула на чоловіка.

- Таке ти падло, Вова, - сказала незвичним, тихим, утомленим голосом. - Нащо ти Толіка вбив?…

- За коханцем скучила? - У Сердюка очі кров’ю налилися. Не забув: і року не минуло, як випливли на поверхню інтимні стосунки дружини з її особистим стилістом, як той помер не без Сердюкових молитов, який мріяв задушити оце гладке стерво, і тільки тваринний страх перед її невмирущим всесильним татом змусив зберегти формальні ознаки сім’ї і здиміти до Брюсселя, аби не бачити оцю огидну, потворну…

- Поговорити нема 3 ким… - прошепотіла ледь чутно, і було це настільки незвичним і вражаючим, що Сердюк і про гнів забув.

- Та що тут сталося, Женю?

- Сьогодні яке? - усе тим же слабким голосом запитала дружина.

- Двадцяте березня…

Пані Женя відклала Біблію, підвелася, відкрила шухляду комоду з карельської берези із венеційським дзеркалом, при- шпандьореним до нього на власний розсуд, дістала русяву перуку, надягла на лису голову… Видихнула, зиркнула на чоловіка більш упевнено.

- До кінця квітня тобі строк, - сказала. - Наприкінці квітня влаштовуємо обід. Новаковський з дочкою запрошені. А як ти за цей час устигнеш завести із ним тісну неформальну співпрацю… Який привід знайдеш, аби запросити їх до нас, мені все одно! Зрозуміло?

- Ти тепер тільки накази віддаватимеш? - буркнув.

- Про що нам говорити? - незворушна. - Чужі… - додала, страшні спогади калейдоскопом. Толіку б поплакалася: як жити не хотіла, коли побачила страшний обгорілий черевик фірми “Фабі”, як обчикрижила волосся і поклялася собі до смерті не виходити із синової квартири… Як за мить після того Максимчик гукнув: “Забери мене” - і вона побігла до дверей боса. Тато не підвів - гвинтокрил, божевільний політ у Карпати. Вітер снігом з дощем крутив, льотчик матюкався: “Подохнемо!”, ледь приземлилися на якійсь галявині посеред гір, а там уже позашляховики двигунами бурчать. По тих горах… У присмерку дісталися хутірця з трьох хат. І вона рвонула до однієї - землі під ногами не чула. Та біля неї стояла капличка з файно розмальованою гіпсовою Богоматір’ю, лампадка горіла… Як заціпило біля Матері - ноги не йдуть. “Врятуй! Хай у тій хаті буде мій син!” - на увесь світ до неба. Перехрестилася, як уміла, пішла до дверей з острахом. І тільки коли побачила на високому ліжку під теплим ліжником змученого, бородатого, майже невпізнаваного сина, врешті повірила - живий…

- Чужі, - повторила на тій же ноті. Замовкла, смикнула перуку, аби сиділа рівніше. - Максимка женити треба. Терміново. Тобі ясно?..

Та ясно, ясно! Сердюк зателефонував Августу, аби пересвідчитися, що гроші впали на рахунок сина.

- Макс знає? - запитав.

- Він майже місяць у фонді не з’являвся, - почув. - Але я телефонував йому додому.

А це що за фокуси?! Хотів було дружину розпитати, та пані Женя тільки скривилася, ніби від Сердюка тхнуло, як від простроченої ковбаси.

- Не дратуй мене дурними запитаннями, - процідила. А він ще хотів - чого лиса?.. Промовчав.

Вискочив із сімейного гніздечка у Царському Селі, попхався пішки до синової квартири на Хрещатику. На автоматі. Повітрям свіжим подихати після літака закортіло. Звик, дурень, Брюсселем легковажно вештатися. А тут тобі не те, що там. Ями на тротуарах після зими до осені. На Мечникова - калюжа на всю пішохідну зону, хоч пливи, біля Жовтневої лікарні мітингувальники із забудовниками зчепилися: хоч-не-хоч - небайдужий, бо обійти - тільки проїжджою частиною, а там така пробка, що й п’яту поставити нема куди. І повітря… нема. Тільки викиди.

- Твою наліво…

Дістався до Бессарабки, і тільки коли стояв перед дверима синової оселі, тиснув на дзвінок, доиетрав: міг би й Максима до себе покликати.

Сина побачив, щелепа відвалилася: схуд, навіть меншим на зріст здавався, на щоках подряпини, та то дрібниці - очі холодом морозять. Ніби двісті років прожив, нічим не здивувати, все - гімно.

- Що з тобою?

- Нормально, - аж надто спокійно відповів Макс.