Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

- Щоб у першу ж церкву зайшов!

- Аби гроші… Хоч на свічку яку.

- Візьми.

Макс бачить, як Дон дістає з кишені стогривневу купюру, простягає Ботві.

- Проп’єш - знайду й уб’ю, - обіцяє спокійно.

Ботва виправдовується мляво і щиро, хрестить сіру куртку. Макс не чує. М’язи, кістки, думки - все паралізоване тваринним страхом: от Ботва зараз підведеться, підійде до Герцога, буцне ногою: не ти її?..

Підводиться Дон.

- Годі базікати. Спатимемо.

Підходить до Макса, торкається плеча.

- Підйом.

Макс зацькованим звірком відсахується, сідає на суху траву, зіщулюється, наче від удару. Відводить погляд - залишатися у компанії тих двох неможливо. Уява крутить - мить-дві, Дон з Ботвою вгризаються в шию Макса: ти?! Ти?!

- Тут… посиджу… трохи.

- Як знаєш, - Дон уже суне до заїмки, та раптом зупиняється. Відв’язує від рюкзака дорогі Максові черевики, кидає Ботві.

- Вдягни. Бо ти у цих валянках - наче з божевільні втік.

Ботва тут же перевзувається, роздивляється обнову.

- Гарні… - тупцює до заїмки за Доном.

Сон розуму народжує чудовиськ? Неспання ліпить ще гірших монстрів. Макс труситься біля вогнища - Господи! Вона потонула! Потонула, потонула… Гоцик знав. Звідки? Потонула… Сама. Сама! Макс не штовхав! Земля… Перемішується із рудими косами. Без труни, сліз і жалоби. Як собаку… Очі закрили? Таке ж буває - мертві дивляться. І в тих очах можна побачити… А Ботва? Він заглядав у мертві очі? Може, бачив там… Макса? Мерзота… По Максових кишенях нишпорив… Певно, й Любине тіло обмацав. Тварюка! І в торбу все! В торбу! А раптом… Раптом у торбі є щось… Любине?

Макс зацьковано зиркає у бік заїмки - зсередини долинає густе хропіння Дона.

- Спите?..

Рачкує до заїмки, труситься від жаху. Спинається на ноги. Обережно штовхає двері. Не риплять. Напружує очі - Ботва і Дон лежать на дерев’яних лежаках біля стіни. Ботва скрутився носом у живіт. Дон розпластався, усміхається уві сні. Біля дверей - рюкзак і торба.

Макс хапає торбу - бігти, бігти! Наштовхується на рюкзак Дона - все треба брати! Піднімає - важкий! Суне до дверей.

Багаття ще горить. Макс витрушує на суху траву геть усе з торби. Смугаста тільняшка, майки, труси, книжка афоризмів “Золоті розсипи”, ключі (від чого?!), ганчірка з грудкою землі, порепане портмоне з фотографією пишної жінки у білому фартуху на тлі форм зі свіжоспеченим хлібом.

- Хліб! - шепоче істерично, знаходить газету, розгортає. - Хліб…

Рве сухий хліб зубами, ковтає, зиркає у бік заїмки. Хоч би не розбудити… Давиться, кашляє, затуляє рота руками: тільки б не прокинулися! Ховає у кишеню ганчірку із землею: оце Любине… Любине…

Відкриває рюкзак Дона, а там консерва. І пачка печива…

- Паскуда, - схлипує спустошено.

Запихає консерву і печиво у кишені куртки. А пофіг! Не знає, де ділося. Ботва… З’їв! Точно…

Під дупою припікає. Підхоплюється. Он воно що! Багаття теж жадібне. З’їло дрова, на суху траву перекинулося, по ній до заїмки - усе ближче, ближче.

“Біжи! Біжи!” - подумки чи то собі, чи то полум’ю.

Смикає головою - та цить! Ані слова! Німий!

Збуджено-перелякано топить у вогні погляд. Кут заїмки починає тліти. Макс відступає на кілька кроків, падає на землю, притуляється щокою до землі.

“Ди… витися буду”, - думає затято.

Божевільні фантазії вимагають реальних втілень. Потонула… Крапка! Чи не сам хотів певності? Яскраві, як при сонці, картинки: річка, берег… На зеленій траві… Люба. Макс поспішає до неї, та поміж ним і Любою виникає вонючий, огидний чоловік без імені. Ботва… Затуляє сонце. І Любу. Видно тільки сіре обличчя волоцюжки, провалені очі. Вуста ворушаться… Що? Що ти там верзеш? Я? Я Герцог! Ти… відійди краще! Не затуляй сонця… З Ботви - дим. Чисто, як з вурдалаків, що їх тисячами знищують у голлівудських фільмах жахів. Сонце. Палить суку до нуля, кидає Максові під ноги жменьку попелу. Люби не видно - сонце…

Здригається. Зараз тим двом у заїмці стане гаряче. Попідхоплюються. Вискочать з хатинки. “Герцог! Ти, мать твою, за вогнем стежиш?”

“Я спав…” - скаже. Вогонь у дзвони не б’є.

Полум’я охоплює кут, підлізає під підлогу, ширяє поміж па- лями. Як стрімко! Макс витягує шию: невже не відчувають небезпеки? Дон неодмінно прокинеться першим! Штовхне Ботву…

Вогонь не чекає, несподівано обіймає стіни заїмки широкими довгими биндами, вкутує миттєво, зав’язує на стрісі червоний ясний бант. Макс спинається на ноги. Тремтить.

“Суки… Прокидайтеся… Згорите…” - кричить подумки збуджено,тупцює. І не підійти… тепер.