Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

- Все! Аут!

Дон посунув далі, та не відчай заблукати підкинув Макса. Розпарений важкою ношею, враз став холонути, за мить уже трусився, слабшав і байдужів: а пофіг… І тільки коли тілом раптово розлилося неприродне оманливе тепло, зрозумів - зараз заплющить очі і… помре.

Та не зранені ноги, не стомлена спина, не порепані нігті з запасом бруду і не сіре, як тлін, волосся на пиці правили бал. Шлунок! Голодний лютий шлунок давно залишив постійне місце проживання, залишив там лише хронічний SOS: “їсти! їсти!

їсти!”, переселився у голову, жер мозок. Нездійсненною розкішшю залишився у мріях перший день з гречкою, печивом, смаженою на вогні рибою. На другий день знайшли сухі гриби під снігом, а потім три дні поспіль - тільки густий відвар з березових бруньок. Дон, падло, наче навмисне вів такими стежками, що тут не те що людей, скоро й беріз не зустрінеш.

- Усе одно березові бруньки більше трьох днів краще не вживати. Печінку садять… - спокійно відповідає Дон. Голову до землі, сліди на снігу вивчає.

- А де білки? Чому тут немає білок? Чи їжаків… - знесилений Макс сидить під смерекою, притулився до стовбура, нишпорить поглядом по гілках.

- Багаття розведи, бо звалишся.

“Багаття, багаття… Та пішов ти! Досить! Я йду! Сам запалюй своє багаття!” - думає зухвало, підводиться на тремтячих ногах, та сил вистачає дійти лише до сухого стовбура зламаної вітром сосни. ї трісок не треба колоти - суха хвоя зійде.

- Дика вишня… - Дон стоїть біля невеличкого дерева, обдирає зі стовбура смолу, жує. - Ходи, бо сам усе з’їм.

- Ти… Ти кепський інструктор! І провідник! - Макс суне до вишні, труситься від істеричного відчаю. Стискає пальцями найбільшу краплю смоли, та відірвати від стовбура не може. - Ми не на маршруті… Ти заблукав! Якби ми рухалися правильно - були б і потічки, і білки, і печери…

- Нормально. Маршрут такий.

- До людей треба! їсти… попросити…

- То режим жебраків! А ми працюємо в режимі подвигу. - Дон однією рукою відсуває Макса від вишні, другою легко відриває велику краплю смоли - Максову краплю! - і кидає до свого рота.

Усе! Це остання крапля! Макс закляк - неконтрольована червона лють зароджується в районі скрученого голодом шлунка, одночасно вистрілює у п’яти напрямках - заповнює голову, кінцівки - народжує червону зірку невтримного гніву.

- Сука! Ти паскуда і сука! Ти… ти звільнений! - белькоче чортзна-що, не кидається на Дона, ні! - куди там з Доном боротися. Спостережливим зайцем зиркає по боках, ніби під кожним б* кущем скатертина з наїдками розкинута, а йому лише вибрати, до якої підсісти, йде геть - без рюкзака, намету… А до сраки! Доповзе до людей. Договір… про екстрим-тур… розірвано! Через форс-мажорні обставини.

- Мажор… - чує за спиною презирливий голос Дона.

Не смій! Ніколи не смій називати мене мажором! Що ти знаєш про мене, виродку? Хто тобі сказав, що чесноти людини вимірюються її здатністю тупо брьохати… життям… і мріяти тільки про шмат хліба?! Паскуда…

Планів нема! Рафінований випускник “Інституту ауф дем Розенберг” і Лондонської школи економіки кладе на плани… Геть! Ламає гілки ногами, розмахує руками - з дороги! Немає у горах абсолютно безлюдних місць. То Дон спеціально петляє, а Макс ітиме навпростець і врешті-решт знайде людей… І сил вистачить… І доведе…

Очі обмацують ліс, ноги наштовхуються на горбок. Макс уже піднімає ногу, аби забратися на нього, скошує очі долу і завмирає - то не горбок… То людина. Лежить сірим каменем, снігом зверху припорошений, як торт цукровою пудрою…

- Доне… - шепоче вражено.

Присідає біля непорушного чоловіка, дивиться приголомшено, торкнутися страшно.

- Доне!

Підскакує, озирається і раптом ціпеніє - крізь байдужі дерева, що за примхою гори стікають долу, вдалині видно невеличку розчищену галявину, огороджену тином, а на ній… Халупка, друга менша, металеві бочки купою і люди… Люди!

Макс не витрачає сил на слова. Задихається неймовірною радістю, переступає через непорушне тіло, біжить схилом униз…

Дон спокійно підхоплює з землі чималий уламок льоду, прицілюється… Чпок!

Макс падає долілиць. “Я більший… за білку…” - сигналить у мізках. Недбало відкидається на спину, дивиться на Дона. Сил катма, не підвестися. “Як піде… не дожену…”

Дон спокійний, як мертва вода. Підходить до чоловіка, ляскає по щоці.

- Живий?

Макс бачить, як чоловік розплющує очі…

- Від самогонників? - Дон нахиляється, мацає пульс на шиї.

“Так”, - самими повіками підтверджує чоловік.