Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

- А, хитра! Не скажу. Сюрприз, - розумів її без слів.

“Та хочу зараз же знати!” - брівки насупила, ніби гнівається. Ніжкою тупнула.

Обійняв, до себе притис, повів геть. В очі заглядав, аби вуста його бачила.

- Терпи, Доро! Я ж терплю.

Куди це ми?

Данко зупинив таксі, автівка зрушила в бік Солом’янки. Дора зачудовано посміхалася - то у вікно, то на Данка: куди це ми? Незнайомі вулиці - ніколи тут раніше не бувала. Київ величезний, не Теребовля. Залізничний вокзал лишився праворуч, далі, далі…

Зупинилися у похмурому провулку, Данко розплатився, взяв Дору за руку.

- Майже прийшли.

“Добре”, - кивнула довірливо. Що задумав?

Широкий заасфальтований голий двір - ані натяку на романтику. З двох боків гуртожитки, посередині двоповерхова споруда з безліччю вивісок на фасаді - і шиють тут, і миють… Данко вів Дору не до парадного входу. Обійшли будинок, сходами вниз, до напівпідвалу, вікна якого зсередини щільно затулені цупкою чорною тканиною. Данко дістав ключ з кишені, відчинив невеликі, оббиті залізом двері.

- Проходь… - в очах дитячий захват.

Дора ступила через поріг, напружила очі - видно тільки обшарпані стіни невеличкого коридору-тамбура, хід з якого кудись у темряву. Данко зачинив двері. У тамбурі стало - хоч чорну кішку шукай.

- Доро… - покликав, знітився. “Бовдур!” - вколов себе скептично подумки. Простягнув руку - де ти, Доро?

Дора геть нічого не бачила. Прилипла спиною до стіни - так он як сліпим… І від тієї несподіваної думки перелякалася до смерті, заплюшила очі, відкрила їх знову - чорно! - і задихнулася німим відчаєм. Зиркала по боках, тягнула рученята у порожнечу, і за ту незрозуміло безкінечну гнітючу мить сто разів померла від абсолютної безвихідної самотності. “Мамо, мамо…” - ридала подумки.

У темряві клацнула запальничка. Данко стояв за метр від Дори.

- Я придурок, - зітхнув із прикрістю.

Узяв Дору за руку, повів у темряву. Слабкий вогонь запальнички вихоплював із чорноти фрагменти - спочатку опинилися у великій кімнаті, ущент заповненій стосами журналів, з неї хід вів до другої, меншої, де стояв старий диван, пара крісел, дзеркало від підлоги до стелі і довжелезний вішак - сто вбрань рядком на ньому.

За вішаком Дора побачила ще одні двері. Данко зупинився біля них, усміхнувся азартно.

- От ми і вдома…

Запальничка раптом згасла. На мить знову стало темно, та вже не лячно. Данко штовхнув двері, взяв Дору за плечі, завів у таємничу кімнату.

Клацнув вимикачем - спалахнуло світло.

- Тільки тут встиг лампочки вкрутити, - сказав. - Ну як? Класно?

Дора стояла посеред кімнати, метрів із двадцять, без вікон. Уздовж трьох стін на металевих карнизах, прикріплених під самою стелею, гойдалися тканини: чорна, зелена, біла. Стікали до самої підлоги, за кожною можна було роздивитися інші - сіру, червону, синю-синю… Посеред кімнати завмерлими звірами розсунули ноги штативи, підставки під студійне світло і тло. На них скрутили голови софіти, моноблоки, фотоспалахи. Під ними на підлозі смішний пузатий пуф, що стає кріслом, варто лиш на нього всістися. Біля дверей - звичайний письмовий стіл, завалений фотопримочками, ноутбук, фотокамера… А замість стільця - здоровезна скриня.

- Тепер у мене є студія, - сказав Данко. Призвичаївся лаконічно повідомляти Дорі найголовніше. Та й не треба їй знати, що обладнання орендоване, хоч і на гарних умовах, а ці двадцять метрів ділить з іще одним фотографом, щоб менше за оренду платити.

Збудився, забігав студією, відкидав одну тканину, зашторю- вав стіну іншою…

- Дивись… Бачиш?Тут різні варіанти тла! Світло професійне. Я так мріяв…

Зупинився, пішов до Дори.

- Класно? Це наш дім… Ми тут… одним ділом займатимемося …

Яким? У очі Данкові чорною безоднею довірливою. Вії затремтіли.

Знітився.

- Потім скажу…

Усміхнувся, поліз у куртку…

- Це тобі… Зі святом, Доро.

Манюня… Так це ти півдня під Данковою курткою ховалося? На Дориних долонях тремтіло руде кроленя, рухало носиком - пухнасте, капловухе, та таке маленьке і тендітне, що й притулити до себе страшно. Манюнечка… Присіла на пуф, всадовила пухнасте диво на коліна, гладила, сяяла…

- Це дівчинка. Боні, - Данко присів напроти Дори навпочіпки. - Знаєш, як порода називається? Не повіриш! “Карликовий баран”… Ну, хіба це баран? Цяцька…

“Боні”, - беззвучно повторила вустами.

Данко завмер, дивився на Дору захоплено.

- Сиди… Добре? Так сиди. Я… фотографуватиму… Ні! Пуф зайвий. Зачекай! - підхопився, до скрині.