Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

- Як ноги?

- Погано.

- Покажи.

Так - без слів. Слухняно відставляє кружку у сніг, тремтячими руками стягує з ніг брудні черевики, підставляє п’яти під вогонь - господи, як же боляче… Дон сідає ближче, обдивляється криваві пухирі.

- Ще походиш…

Притрушує рани попелом з вогнища, обмотує бинтом.

- Чисті шкарпетки вдягни. Потім покажу, як онучами ноги обмотати, щоб чобіт сидів.

- Шкарпетки… у рюкзаку.

Дон незворушний.

- То йди… по рюкзак.

- Ліхтарик даси? - тільки й запитує Макс. Сперечатися - собі ж гірше, останні сили забере. Усе тут відбувається за правилами якоїсь іншої, раніше не відомої Максові, справедливості. І або прийми її миттєво, або подохни.

- Босим іди, - Дон простягає Максові ліхтар- - Не застудишся. Гарантую.

- Звідки я прийшов?

- Звідти, - Дон показує у бік високої смереки - височіла посеред інших дерев пихато.

Макс чіпляє ліхтар на лоба - до смереки. Вдячні ноги несуть, не болять, терплять. Гріють землю. Чи то земля їх. Не холодно. “Варто… Варто довіритися Дону, - думки судомами. - Дон знає…” І все обертається - чи видно ще вогнище?

За кілька хвилин дошкрібся до поваленої сосни. Аж посміхнувся. Стоїть собі рюкзак. Підхопив - скоріш назад. Хай Дон не думає, ідо він геть ні на що не здатний!

- Нормально, - тільки й сказав провідник. Викинув брудні бинти, наново присипав рани на Максових ногах гарячим попелом, обмотав чистими бинтами.

- Вдягай чисті шкарпетки і - спати, - наказав. - Каремат не загубив?

Ні - без слів. Поліз до намету. “Соснові гілки під сподом”, - здогадався. Кинув каремат на долівку, зачохлився у спальник, скрутився… “Хіба тут заснеш?” - подумав. Заплющив очі й усвідомив - відрубається…

Спав би ще… Ні снів, ні печалі. Холод очі роздер. І голод - їсти хотілося страшенно. Спробував підхопитися - аж зойкнув: ноги-рана попухли. Поліз із намету накарачках. Сонце тільки означилося світлими тінями на темному лісі.

- Нормально, - Дон сидів біля вогнища, грів у каструльці воду.

- Ти не спав?

- Спав.

Макс роззирнувся - поряд із наметом снігове кубло, смерековими вітами укріплене. “Ведмідь…” - подумав. До дідька на ведмедя схожий - дужий, сильний, спокійний, поки не зачепиш.

- Як ноги? - почув.

Макс знітився якогось і раптом сказав:

- …Нормально.

Дон глянув на клієнта уважно, відставив каструльку.

- Оброблю…

Паскудство! Стискав щелепи - тільки б не стогнати. Дон відмочив присохлі до ран бинти, змазав Максові п’яти смердючою мазючкою з аптечки, наклав пов’язку - просякнуту маззю вату, поверх лейкопластир.

- Шкарпетки, онучі, чоботи, - командував. Показав, як ті ноги онучами обмотати. - Діставай свій сухпай. Швидко снідай. Рухатися треба.

Та, куди, в біса, гнатися? Хіба у них стаєрський забіг?!

- Кудись не встигаємо? - Макс рився у рюкзаку - де той сухпай?! Дивувався - ноги попустило.

- Як не йтимемо, померзнемо, - Дон уже колотив у кружках чай. - А сьогодні найважчий день.

- Чому?

- Хавку знайти маємо, місце для зручної ночівлі.

- А сухпай?.. - Макс врешті витяг з рюкзака консерву - банку гречаної каші з м’ясом, пачку печива. - Це все?

- Сухпай на один день. Далі — самі…

- Небагато… на п’ять тисяч євро!

- П’ять штук виклав? - поцікавився Дон.

- Забагато?

- Були такі, що й десяточку платили…

Макс зітхнув. Засунув назад до рюкзака банку з гречкою.

- Печивом обійдуся…

- Краще консерву з’їж… Тобі зараз сили не зайві. А потім печивом кілька днів під’їдатимешся, як не знайдеш харчу…

- А ти…

- А я вже мишей засмажив і наївся, - Дон підвівся, пішов від вогнища у ліс. - Коли повернуся, щоби готовий був.

Паскудство! Ну, не відкривав Макс раніше консервні банки ножем. І банка та наче з надміцної сталі. Довбав, довбав, аж зігрівся. Врешті проколупав дірку, розміром з волоський горіх, знайшов на землі гілочку, заходився гречку видобувати.

Наковтався - й смаку не відчув. Та голод відступив. Чаєм гарячим загнав його на дно шлунка. “Нормально”, - повторив подумки слова Дона. Жахнувся - невже нормально?.. Тут же… у цьому лісі наодинці з незрозумілим суворим Доном помреш не від голоду, а від страшенної смертельної нудьги…

- Чому намет не зібрав?

Яка нудьга? Цигель! Дон ішов до вогнища, на ходу жував щось.

- Я? - здивувався Макс.

- Ти.

Колись було… У таборі на півдні Франції, де відпочивав від Швейцарії. З півгодини мучився з розтяжками, металевими кілками… Завалив намет на землю, забув витягти з нього каремат і Донову куртку, тільки тепер допетрав - провідник у самому светрі, а Макс прокинувся під Доновою курткою.