Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

Макс дошкрібся до дверей, закляк перед ними на мить і, може бути, пішов би геть, та замок клацнув і Максу назустріч вийшов бездоганний, як сам Дюк, молодий хлопець з елегантним “А. LANGE & SOHNE” на зап’ястку. А в Дюка ще ніколи не було такого коштовного годинника.

- До нас? - привітно, як сам Макс зазвичай, посміхнувся. - Прошу… Це ви телефонували вдень?

- Так.

- Перепрошую, але мушу запитати… Звідки ви дізналися про нас? Ми не рекламуємо наших послуг.

- У мене секретарка вправна… - сказав Макс.

- Дуже! Дуже вправна, - молодик замовк, уважно глянув на Макса. - Чим можемо вам допомогти?

- Запросіть всередину для початку, - роздратувався Дюк, бо молодик і досі стояв у дверях, ніби у надра таємничої “Весни” зась.

- Прошу! - молодик розчахнув рипучі двері.

Макс увійшов, роззирнувся - квітів, бутонів, свіжих теплих вітрів і ясного сонця не спостерігалося. Невеличкий кабінет. Дешеві шпалери, з намальованими на них цеглинами, погане освітлення, старий стіл у куті біля важкого сейфа, які в пристойних офісах давно відправили на звалище. Навпроти сумнівний диван і ще більш сумнівний журнальний столик, завалений усім, що необхідно для термінового чаювання.

- То чим ми можемо вам допомогти? - почув голос молодика.

Роздратувався подумки: хто це “ми”? То він про себе?

- Скільки коштує участь в екстрим-турі? - у лоба.

Молодик нічим не виказав здивування.

- Ви помилилися, - відповів чемно, не присікатися. - Ми спеціалізуємося на зеленому туризмі. Можемо поселити вас в автентичній хаті - від Буковини до Чернігівщини - з усіма принадами патріархального сільського життя. На сьогодні ці маршрути користуються неабиякою популярністю.

“Та що зі мною не так? - роз’ярився Макс. - Чому ж мене всі трахають?!”

- Моя секретарка ніколи не помиляється, - сказав так само чемно, як молодик. - Мене цікавить екстрим-тур.

- Вибачте, ця послуга тільки за рекомендацією…

- Якою рекомендацією?

- Особи, яка повернулася з туру… Ваша секретарка, я так розумію, в екстрим-турі не була… - просто плював і гнав геть.

- Скільки?.. - затявся Макс.

м

- Перепрошую…

/за

- П’ять тисяч! Євро! Вистачить? - оцінив мімічні зміни на лиці молодика. - За ці гроші я до Монако можу злітати. Туди і назад. І ще зіграти там… - чим сильніше молодик прагнув здихатися його, тим відчайдушніше хотілося зрозуміти: що ж криється за скупим формулюванням “Екстрим-тури, бомж- вояжі. Дорого”. Простягнув молодику конверт.

- Прошу! - чемний.

Молодик усміхнувся.

- Я вам подобаюся? - запитав раптом. Махнув рукою - не відповідайте. - Я сам собі подобаюся… Бачили б ви мене до екстрим-туру… Щеня…

За мить на сумнівному дивані Макс уже порівнював ще більш сумнівні послуги підвальної “Весни”. Можна було вирядитися у дрантя і за немалі гроші добу копирсатися у смітниках столиці у компанії таких же божевільних під наглядом інструкторів. За окрему платню контора організовувала бійку зі справжніми волоцюжками чи з ментами. І знову ж - залежно від побажання клієнта - бійку могли зупинити при загрозі життю, а могли і не втручатися - хоч помри. Окрема пропозиція: взяти участь у справжній крадіжці з переможним фіналом чи з арештом і знущаннями у міліцейському відділку. А то - стати на добу сутенером справжніх повій і не де-небудь у центрі - на Окружній. І як, не дай Боже, повії не виконають план, то розбиратися зі справжнім сутенером і берегти зуби, бо той у щелепу цідить.

Пропонувала “Весна” і більш тривалі за часом забави - двотижневі тури “У режимі подвигу” і “У режимі жебрака”. З жебраками - зрозуміло. Два тижні жити на людські подаяння. Режим подвигу заганяв у безлюдні місцини без їжі, спорядження, засобів зв’язку. Просто завозять на край землі і кидають - далі самі.

- На виживання… Тут багато залежить від інструктора, - пояснював молодик. - У нас працюють найкращі. До цього дня, тьху-тьху, - постукав по столику, - усі живими поверталися. А про наших конкурентів такого не скажеш… До речі, зараз формується група бажаючих пожити в режимі подвигу. Можете приєднатися.

- А без групи? - Макс уявив поруч із собою ще якихось чужих, геть незнайомих і непотрібних людей. Навіщо вони? Щоби стали свідками його… можливих промахів?

- Ні! Тільки з групою… П’ять осіб плюс інструктор-провід- ник. Повірте, екстрим-тур - не жарти. Вшістьох і зігрітися, і їжу знайти легше. І буде кому вас понести, якщо ви раптом зламаєте ногу.

- Я… Я не зламаю ногу! - тихо, упевнено відповів Макс. Помовчав. - Завтра ж…