Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

Молодик зиркнув прискіпливо, на мить задумався.

- Добре. Віддам вам Дона. Дон - найкращий. Але не завтра… За тиждень. Дон тільки-но з маршруту. Тайм-аут… Та й ви все обмізкуєте зайвий раз. А раптом передумаєте…

Не передумав. Азарт та нетерплячка із цікавістю перемішалися: та що ж там? За тиждень без роздумів підписав договір, яким знімав з фірми “Весна” будь-яку відповідальність за своє життя під час туру. Теж випробування, що не кажіть.

Куди тебе понесло, хлопче?.. За півтори доби під вечір у присмерках позашляховик покинув трасу на Чоп у місці без указівних знаків, забурився у ліс, плигав ямами та горами години зо дві, аж поки не зупинився біля вправної хатинки - одна-однісінька кліпала світлими вікнами посеред темного лісу при горі.

Макс вийшов з автівки, роззирнувся: холодно у Карпатах… Сніг не тане, дерева риплять. А завтра ж… весна! Спробував зорієнтуватися: цікаво, де вони? Кинув дурне діло - так навіть цікавіше.

Дон з Юрком викидали з “тойоти” рюкзаки, якісь мішки. Від хати до них сунув сивий ґазда у ватнику і кирзаках.

- Добривечір…

- Привіт, діду, - кивнув йому Дон, глянув на водія. - Заночуєш?

- Ні, додому” - відповів Юрко. - Давай, Дон… Повертайся…

- Не забарюся, - усміхнувся той, обернувся до Макса, який так і стояв біля автівки. - У мене напарник файний…

- Оце мене і дрючить найбільше, - буркнув водій. Хлопнув Дона по плечу і гайда. Із Максом не попрощався.

Of-

Сивий ґазда без слів підхопив мішки, пішов до хати. Дон кинув Максові один рюкзак.

- Неси! - Сам за другий. - Перевдягнемося і підемо.

- Куди? - Макс так і остовпів. - Ніч же… Хіба ми тут не заночуємо?

- Усе, напарник. Ми на маршруті. Можеш клозет останній раз сракою зігріти. За п’ять хвилин вирушаємо.

- А тут… Тут хоч повечеряємо?

- Ні! Тут база. Тут ми усе своє лишимо. Навіть труси…

- Навіщо?

- А раптом ти бабло у труси зашив… І такі придурки були… - усміхнувся скептично. - Жартую…

У хаті біля грубки сивий ґазда уже повикладав з мішка.сірий, схожий на арештантський одяг - тепле спіднє, грубі штани й сорочки, светри, куртки, дебелі чоботи. Макс ошелешено розглядав вбрання, Дон часу не гаяв - перевдягся по-солдатськи швидко, перевіряв рюкзаки.

- Сірники, аптечка, ніж, мотузка, каремат, сухпай, вода, плащ, спальники…

- Намет ти понесеш! - оголосив Максові, який так і стирчав колодою. Усміхнувся недобре. - Тебе як? Максим? Чуєш, Максиме… За хвилину не перевдягнешся - у своєму підеш, а то… То геть недобре.

- Але я… Я можу і не піти, - видушив Макс.

- Ти? Не можеш! - відказав Дон спокійно, кинув Максові спіднє. - Цигель!

Непогано для початку життя в режимі подвигу. Роздягся до трусів… У целофановий пакет акуратно склав дріб’язок із кишень - портмоне, ключі… Хотів було прихопити з собою мобільний, та Дон мовчки забрав його, відключив…

- Щоб діда вереском не дратував, - пояснив, вкинув до пакета. - Чоботи взувай.

Макс насупився… Вдягав чуже сіре, зиркав на провідника.

- Взуття не мінятиму. У своєму піду. Можете перевірити - нічого у черевиках не сховав.

Дон саме закінчує перевіряти рюкзаки. Один вдягає на плечі, другий кидає Максові.

- Ти у цих тапках за годину ноги зітреш.

- До цього дня не жалівся.

Дон киває, мовляв, ну-ну… Підхоплює Максові чоботи, прив’язує до свого рюкзака.

- Ну, що? З Богом? Намет не забудь… напарник.

Дитині асфальту, стрижених газонів і мощених стежок цікаво лише перші п’ять хвилин. Суцільна темрява ріже очі, а треба вдивлятися, хоч вмри, бо Дон суне хащами навпростець - гілки хльоскають по щоках, ями-капкани хапають за п’яти, хоч від хатинки - Макс обертається, чіпляється розгубленим поглядом за тьмяні вогні, що ще жевріють вдалині - праворуч у гори розчищений шлях.

Чому… не попередили?! Про чужий одяг, несподіваний початок випробування божевільним нічним безглуздям… Важкий рюкзак і намет, що обривають плечі. Чому намет не несе Дон?! І чому для клієнта не передбачено ліхтаря?! Він заплатив!

У Дона на лобі, на широкій резинці, що вона обручем на голові, потужний ліхтар. Лупить метрів на десять.

- За мною йди крок у крок.

- Міняймося, - пропонує Макс. - Я тобі намет, ти мені ліхтар.

Про звичне “ви” забуто. Обставини миттєво викреслюють із лексикону все зайве.

Дон зупиняється, повертається до Макса. Дона не видно - ліхтар сліпить очі.

-Ні.

- Чому?

- Мені намет ні до чого. То ти без нього не зможеш. І ліхтар тобі - як кобилі п’яте колесо…

- Нога… П’ята нога!

- Однаково. Куди поведеш?