Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

- Ви все більше про людей розповідали, - мовив вдумливо. - А про себе… У вас недоліки є?..

- У школі мене Герцогом звали, - відповів Макс.

Ну, Романов і не таке чув. Ще довго розпитував (у вухах пропущений Гергієв) розгубленого пацієнта про особливості його сприйняття навколишнього світу, подумки складав схеми сеансів психотерапії, підкріплені медикаментозною складовою і гіпнозом, та чомусь усе ловив себе на думці, що Герцог навряд дисципліновано і регулярно (а це важливо!) стане лікуватися. Лікар теж, як слідувати логіці Макса, потрапляв до категорії огидних потвор, що вони мордували шляхетного Дюка.

- Є два варіанти подолання вашої проблеми, - врешті-решт зупинив волання хлопця. Заходив кабінетом. Важко пояснювати, коли ти у таборі ворогів… Та й (сумнівів не мав) Макс не розкрив справжніх причин, що вони призвели до душевних терзань. А все просто… Набратися відваги і погодитися на сеанси психотерапії, під час яких правда сама випливає на поверхню. Чи повернутися до тих же сеансів, але після катарсису…

- Що ви маєте на увазі? - насупився Макс.

- Випробувати себе, перш ніж…

- Та ви жартуєте? - обурився Макс. - Чи ви мене не слухали? Я майже п’ять місяців скнів у смердючій хавірі…

- Де? У великому місті? Тут навіть бездомні пси виживають. Ні, Максиме. То не шокотерапія і не привід для аналізу, - усміхнувся іронічно. - Звичайне життя… Зрозуміти, чого ви варті, можна лише в екстремальних умовах… Сьогодні вистачає ентузіастів, які організовують подібні тренінги… НЛПіс- ти, школи виживання… Думки гарантовано яснішають. Занурення у природу - саме по собі очищення… Обмежене коло людей і існування на межі вивільняють усе, що приховане у звичному житті…

Макс глянув на лікаря холодно - не туди прийшов!

- Скільки я вам винен?.. - запитав зверхньо.

У режимі подвигу

Вранці 27-го лютого від Києва на захід мчав потужний поза- шляховик “тойота” - заноси по цимбалах. На задньому сидінні напружений Макс кидав по боках косяки, наче той скаут, що йому наказали запам’ятати шлях.

- Спи поки, - з переднього сидіння до нього обернувся спокійний, як тиха вода, м іцний чолов’яга років сорока з коротким русявим волоссям і дитячими блакитними очима.

- Перепрошую… Як вас звати? - озвався Макс.

-Дон.

- Це я уже знаю… Прізвище. А ім’я?

- Дон, - повторив чоловік. - 3 донських козаків я, - глянув до водія. - Не жени, Юрку. Під Рівним заночуємо. В “Айвенго”…

- Нормально їдемо, - буркнув немолодий Юрко з татуйова- ним драконом на потилиці.

Макс відкинувся на спинку сидіння, втупив очі в бокове скло: ще один без імені… “Здається, я тільки-но утнув найбільшу дурню у своєму житті”, - подумав.

- Знаєте… Повертаймо! - вицідив.

- Бомага… - спокійно відказав Дон. - Сам підписався…

…Каша заварилася тиждень тому. Після візиту до психотерапевта згадував вдумливі очі Романова, читав у них без слів: тобі б випробувати себе, хлопче, та не наважишся. З чого так вирішив?! Школи виживання? Смикнув Ганну Іванівну.

5 Виті Є Макс

- Контакти всіх, хто займається психотренінгами. Виживанням в екстремальних умовах. Негайно, - наказав.

За годину гортав аркуші з телефонами і адресами. Безцінна у нього секретарка.

- Дору на потяг посадили?

- Так.

- І… куди поїхала? - очі примружив, аби не виказати роздратування самим собою: ніби соромиться питати. А чому?

- На Івано-Франківський сіла, а де зійде - не знаю… - упевнено збрехала Ганна Іванівна.

Відіслав - вільна, заглибився у вивчення списку, намагаючись з адрес, презентації послуг, цін, титулів інструкторів і педагогів визначити одну з усіх контор, які всі до одної обіцяли “забави для справжніх чоловіків в умовах, близьких до армагед- дону”. І так би плутався до ночі, та в око впала конторка з банальною назвою “Весна”. Згадав: “Спи до весни, усе навесні…” Може, ця “Весна” ворожці примарилася? Перечитав рекламу - “Екстрим-тури,бомж-вояжі. Дорого!” Негусто… І пихато. А що там за “Весна” така?

Того ж вечора після попереднього дзвінка цікавість погнала до Куренівського кладовища - тут вона, десь поблизу…

У внутрішньому дворі автомайстерні неподалік телевежі хлопець з чорними від мастила руками указав на вузький хід, що вів до другого, ще більш захаращеного двору. І тут, на одних дверях напівпідвального приміщення, до яких спускалися п’ять обвалених сходинок, Макс узрів куцу вивіску без ознак профілю діяльності. Отак просто - Весна. Навіть без лапок. Штовхони двері, за ними - вічне відродження.