Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

Останній раз пані Женя розмовляла з сином у передостанній день зими. Зателефонувала опівдні дізнатися, чи не хоче Мак- симко на пару днів в Альпи. Гірські лижі, повітря того ж гатунку. Звична атмосфера..,

- Я у відрядженні. Повернуся за два тижні, - почула несподівану для себе новину, здивувалася: а чого це мати не в курсі?..

До Ганни Іванівни.

- Куди поїхав?

Секретарка тільки руками розвела.

- Максим Володимирович просив не турбувати його дзвінками…

Ох, щось тут не те… Тої ж миті знову набрала сина - поза зоною. Роззирнулася із підозрою.

- А Дора де?

- Звільнив… - приголомшила секретарка.

А чого це мати не в курсі?!

- І де ділася?

- Додому поїхала…

Ну, і чорти її забирай. Пригрозила секретарці: щоб за відсутності сина тут усе блищало… Гайнула до фонду. Август Закс тільки плечима знизав.

- Які відрядження? У фонду хоч і міжнародний статус, але справи в одному місці вирішуються…

- І не пояснив, куди збирається?

- Хіба ви не знаєте вашого сина? Тільки попередив, що буде за два тижні…

Ох, щось тут не те.

Пані Женя імпульсивно смикнулася - Вовку з Брюсселя, тата з багнетами на передній край… - хай шукають! Та незрозумілі тривожні передчуття відрубали дзвінки чоловікові, татові… Вперше за все життя мати не знала, де її єдина дитина і задля якої цілі потайки від усіх зникла з поля зору. А раптом йому так треба, а вона галасу наробить? “Ворожка!.. - згадала. - Та знає!” Уже під’їжджала до Костьольної, розуміла - не піде до Єви-Марії. Страшно. Не хоче знати правди… Часу довіриться. Чекатиме. Два тижні? Пролетять… А серце в сльози! Наче підвісили його за гачок - стікає, плачеться. Як два тижні витримати?!

До ночі протовклася на кухні: прислугу повиганяла, сама взялася посуд чистити - руки займала, усе намагалася розібратися: та чого ж раптом так безжально тривожно?! До мобільного - “поза зоною…”

Стала до вікна і так до ранку поглядом двір мела - сама- самісінька у розкішній, порожній, величезній хаті.

Зранку вже стояла на порозі Максових апартаментів.

- Не відгукнувся? - йшла вітальнею, у кути заглядала, наче там сховався.

- Ні, - хитнула головою Ганна Іванівна.

Пані Женя зміряла секретарку тьмяним поглядом, пополотніла - одна й та сама думка виїдала мозок: а як за два тижні Макс не повернеться?..

- Мені одразу ж… повідомте… Якщо раптом… - тільки й прошепотіла. Хитнулася.

Ганна Іванівна підхопила жінку, усадовила на обісцяний диван. Ох, і знайомий же їй цей погляд… Хіба то життя, як не знаєш, де твоя дитина є?.. Чи жива?.. Не життя, скніння в режимі хронічного подвигу. Серце цілодобово не спить, виглядає… Душа чорне-скорботне до себе тягне - вдягатися? А хтозна?! До Бога: знаєш?..

Обійняла пані Женю, притулила до себе:

- Максим Володимирович - дуже розважлива розумна молода людина. У халепу не втрапить… Нема чого тривожитися… Ви… тримайтеся.

Пані Женя, як мала дитина, розплакалася бурхливо.

- А як не повернеться?!

- І думати так не смійте! - операційна медсестра з двадцятирічним стажем взялася за скальпель, різала без жалю. - Максим Володимирович не з таких! Надто холодний розум, надто любить себе… Такі… не щезають. Неодмінно повернеться. От згадаєте потім мої слова.

Пані Женя глянула на секретарку зболіло.

- Вірю вам… - прошепотіла. - Зрозуміти б… Що сталося.. - замовкла, насупилася зосереджено. - Дора не могла його спровокувати? - запитала довірливо. Бо ж дивно. То носився з калічкою, як з писаною торбою, то звільнив раптом, відправив назад до Сракожопівки. - Розпитати б, - додала.

- Неможливо, - спокійно збрехала секретарка. - Хтозна, де її шукати…

Дору доля теж у режим подвигу перевела, не спитала - хочеш? Сиділа на хиткому стільці у секретарчиній кухні на Троєщині, дивилася на Ганну Іванівну сполохано: що робити?..

- Вдома хто чекає? - обережно запитала секретарка, що вона замість ухопити дівча за руку та волочити до залізничного вокзалу, як наказав хазяїн, наздогнала Дору біля Бессарабки, коли та вискочила з Максових хоромів прожогом, бігла невідомо куди, і повезла до себе додому - відпочинь, схаменися, подумаємо…

“Ні”, - хитнула головою Дора.

Опустила голівку, потяглася до блокнотика. “Мама у Португалії пропала. Тато собі Галю привів, а я заробити маю. Щоби маму знайти”. Глянула на Ганну Іванівну розгублено. “А тут Данко”, - дописала схвильовано. Сльози на очі. Які тобі розмови на ніч?

Ганні Іванівні серце у шмаття. Уклала Дору на дивані у вітальні.

- Спати, пані Доро. Спати! - сувора вкрай. - День буде - впораємося…