Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

Тільки під вечір невблаганний Дон врешті зупинився біля замерзлого потічка. З двох боків від нього гори здіймали брови, як здивовані панянки. Сірі кам’яні брили валялися уздовж берегів, наче велетні-нікчеми чи боги розкидали їх тут не без смислу. А при корені гори біля потічка, як на гнилому зубі, зяяла невеличка печера.

Дон роззирнувся” утерся хвостом дохлої білки.

- Вогнище розведеш. Я риби спробую наловити, поки сонце не сіло.

Зупинив Макса поглядом, бо той кинувся до печери, як до рідної мами.

- Трісочок ножем наколи. Добру жменю. Гілки сухі та невеликі спочатку підкладай. Потім грубші. Коли малі розгоряться…

“Так”, - кивнув. Ковзав ножем по гілці, усе за Доном спостерігав. Такий не пропаде… Скинув куртку, закатав рукав светра, продовбав ополонку, ліхтарика до неї приставив і затаївся. Раптом - кидь руку в ополонку. Висмикнув - рибинка в кулаці. Через плече на сніг її і знову застиг…

- Чуєш! - гукнув Макс. - Я теж хочу…

Дон озирнувся - вогонь горить. Кивнув - ходи…

- Рибі кисню мало. До ополонок підпливає. І на світло… Тут глибина з метр, - пояснював. - Причаїсь і чекай… Як побачиш тінь - хапай!

Макс випробовував долю, доки сонце не сіло. Мокрий, збуджений, сидів у снігу - кусав губу від прикрощів, жодної рибини не впіймав, тільки руки в лусці.

- Нормально, - сказав Дон. - Ходімо вечерю готувати.

У печері - димно, тепло. Макс зчищав з трьох невеличких рибин луску, давився слиною. “Дон сам усе з’їсть, - розумів правду життя. - Я сьогодні нічого не вполював…” Дон - руки у кровищі - муркотів щось під ніс, здирав шкіру з дохлої білки. Макс зиркав скоса, кривився з відразою - і не гидує ж…

Білячу тушку і рибини насадили на шампури з гілок, тримали над вогнем - руки терпли. І Макс подумав, що, певно, це саме той момент, коли й можна навести контакти, завоювати довіру і знайти аргументи…

- Давно таких, як я, супроводжуєш? - запитав обережно.

- Не перший рік, - відповів Дон байдуже.

- Хіба ми йдемо за маршрутом? Здається, лупимося напростець…

- За маршрутом, - лаконічний.

- Не вірю. Якби тими ж стежками до нас хоча б місяць тому ходили, хоч якісь би сліди залишилися. А тут - ніби й не було людей ніколи.

- У нас не один маршрут.

- А нащо… надовго так?

- Перший тиждень усі намагаються втекти, сподіваються, що все це жарт і швидко скінчиться. А під кінець другого тижня уже все по-дорослому… Знесилюються… Починають боротися…

Макс відчув - по спині лід.

- Хоч би анімацію якусь передбачили заради сміху.

- Який тут сміх? Тут життя… На другому етапі більш ризиковані програми застосовуємо.

- Є другий етап?

- Так. Для тих, хто успішно здолав перший.

- І що ж там за ризики?

- НЛП-шні примочки. Концентрація на одному з каналів отримання інформації. Аудіоканалі, візуальному, кінестетичному…

- І як можна сконцентруватися на візуальному каналі? Вуха заткнути?

—Десь так. Очі… Лишаємо тільки очі як канал отримання інформації. У вухах беруші. Заборонено розмовляти. Кликати на поміч жестами та дотиками… Тільки очима. За порушення позбавляємо їжі.

Макс уявив себе отут, посеред карпатського лісу, без права гукнути, смикнути когось - поможи!

- Серйозна така у вас “Весна”…

Дон принюхався, відщипнув шмат від білки.

- Можна їсти.

- Смачного…

- А ти рибу бери, - сказав Дон.

- Ні… Не вполював, - видушив Макс.

- Та намагався.

Макс почервонів:

- Дякую…

Спочатку проковтнув м’ясо з кісток. Потім кістки. Потім роздивився риб’ячі голови з перламутровими очима, обнюхав і теж з’їв. Чаю б тепер…

Дон ніби чув його думки. А може, самому хотілося білку запити… Насмикав соснових гілок поблизу печери, нагрів води в каструльці.

- Зараз чай заварю.

- З соснових гілок?

- З хвої… Корисна штука. Тільки гірчить надто…

- А справжній чай хіба теж скінчився?

- Скінчився, - відповів Дон. Потягнувся. - Спати будемо.

- А як ти білку впіймав? - Макс лежав на карематі у спаль- нику. У роті гірко після відвару з соснової хвої, очі злипалися, але про білку - з суто практичних міркувань. “Яка вона на смак?” - думав.

- Два варіанти, - відповів Дон. - Сильце вмію з мотузки на білку ставити… Завтра навчу…

- А другий?

- Там окомір потрібний. Береш каменюку… Чи, приміром, шмат льоду чи цурпалок немалий… І вцілюєш… - замовк. - Тут людей немає, звір неляканий…

Перший варіант видався Максові більш технологічним.

Заплющив очі, подумав: “Я встановив з Доном контакт? Викликаю у нього довіру чи ні? Він у мене викликає…” Згадав: закінчився тільки перший день весни. Ще тринадцять діб хащами геть без нудьги… Жахнувся: треба тікати!