Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

Дівчина випірнула з підземного переходу на бульварі Шевченка, заспішила тротуаром нагору, і тільки коли попереду засяяли хрести Володимирського, Ганна Іванівна здогадалася: так вона у храм… А сама ж - сто років Богові не вклонялася.

У соборі сяяння - свічки, лампи, очі… Прилипла до стіни, за Дорою здалеку спостерігала. Молитви гріх відганяють, серце плаче: Господи! І мою доньку врятуй! Не гнівися на неї, Господи! Прости. Збережи… Очі сльозами скрило. І не помітила, як Дора підійшла. Стала поряд тихо, брівки звела - Каштелу- Бранку?! - обережно погладила Ганну Іванівну по долоньці.

Зі служби разом поверталися. Помітили біля чавунної огорожі на протилежному боці бульвару руду, як щира радість, тендітну дівчину в чорному до п’ят. Стояла під тополею, тримала в руках картонку, а на ній три слова.

Одночасно прочитали. Ганна Іванівна усміхнулася світло:

- То - найголовніше. Правда, дитино?

“Так”, - кивнула Дора.

Секретарка раптом розхвилювалася, зупинилася, повернула Дору лицем до себе.

- От і не бійся нічого! Чуєш? Не бійся! Відріж страхи!

Хвилювання полилося струмом, обхопило дівчину. “Так,

так”, - закивала. Раптом усміхнулася, відірвала від себе жінчині руки, бо Ганна Іванівна так і стояла, обхопивши Дорині плечі - віддавала їй свою силу, свої надії, усе своє нездійсненне.

Відійшла на крок. Заклала руки за спину і розтулила вуста.

- Не-е-е… боу… са! - вимовила те, чого самій ніколи не почути.

Не боюся! Ганна Іванівна подалася до дівчини, обійняла міцно.

- Моє ти золотко. Моя ти дитино… Моє ти янголятко світле… Дай Бог! Дай Бог…

Назавтра, коли Дора уже вдяглася і попросила причинити за нею двері, Ганна Іванівна наказала собі не бігти услід. Тільки й наказала, щоб паспорт із собою про всяк випадок взяла, і призналася:

- Дитино… Він знає, що ти… особлива.

Дора усміхнулася сумно, кивнула - добре. “Я йду, аби не боятися. І з чого ви взяли, що знову зустріну його?!” - прочитала секретарка Дорині думки.

- Бо я бачила його очі, - прошепотіла Ганна Іванівна.

Ні восьмого, ні дев’ятого січня Дора не зустріла Данка. Вешталася київськими вулицями, розглядала старовинні будинки, що подекуди ще збереглися у центрі. На Городецького сиділа навпроти витворів майстра, у невеличкому скверику поряд із кав’ярнями куталася у шалик, та не йшла: файно… Отак просто сидіти і роздивлятися чудернацькі кам’яні фантазії. Та, аби не боятися, того було замало.

Надвечір дев’ятого січня, уже дорогою до помешкання Макса, наважилася. Підійшла до літньої жінки, що вона торгувала мереживом на Хрещатику: посиніла на морозі, скрутилася на лавці, та діла не кидала - знай плела задубілими пальцями. Дора усміхалася винувато й сором’язливо. Руки залітали:

- Як пройти до консерваторії?

Ну, дурне питання. Та хіба є різниця? Скрипка, бас… Як пройти? Жінка з хвилину ошелешено дивилася на Дору. Потім махнула рукою, наче нахабних голубів розганяла.

- Йди… Йди собі! Нічого не дам! Розвелося вас тут…

“Ти…. Ти погана! - Дора раптом розлютилася. Вуста вигнулися ображено, сльоза забриніла. Тицяла пальчиком у жінку: - Ти… Ти погана!”

Додому бігла, присягалася: ніколи не піду сама в місто… Ніколи!

Та на ранок 10 січня уперто влізла у чобітки, закрутила навколо шиї білий вовняний шалик, виголосила Ганні Іванівні:

- Не-е-е… боу… са!

- Сьогодні по обіді Максим Володимирович повертається, - нагадала секретарка. - Не затримуйся, дитино. Добре?

А Дора й забула по Герцога. Засмутилася: гаразд… І поки їхала у беззвучному ліфті, усе думала, що дарма така невдячна. Не з’явився б Макс, хіба Дора зустріла б Данка?..

Він стояв біля шлагбаума, що відділяв вилизаний чистий двір від похмурої, вкритої сірим снігом вулиці загальнолюдського користування. Давненько стояв, бо навіть щоки сині.

Дора перетнула червоно-білу палицю і побачила Данка. Зупинилася і, їй-богу, рвонула б назад, та він раптом підняв руку в знайомому жесті: стій! Так глухонімі зупиняли одне одного.

Дора так і застигла. ДоДанка - метрів десять. Він не зрушив. Насупився, наче згадував складний вірш, що його у школі задали вивчити на сьогодні, глянув на Дору. Руки залітали:

- Я не приходив… Бо вчив твою мову.

Розсміявся з полегшенням, подався до дівчини, беззастережно балабонив, хвалився на ходу:

- Я вчив твою мову, Доро! Ти ж зрозуміла? Я все правильно робив?!

4 БктіЄМакс

Відкриті карти

Макс принюхувався, як те голодне вовченя, що його не підпускають до заваленого зграєю оленя: молокососам зарано зуби кістками гострити. Щось змінилося тут, поки він бешкетував у Брюсселі. Щось смачне і свіже приховують від нього! Ганна Іванівна, як і перед мандрами, демонструє віддану ефективність. Дора знай усміхається, та Макс відчував невловимі зміни у рухах, жестах, поглядах жінок. І якщо секретарка вчасно опускала очі у відповідь на підозру і запитання, що читала у Максових очах, то Дора… Дора сяяла. Так схвильовано і збудливо, що першої ж ночі після повернення Максові до біса сильно захотілося увірватися до гостьової кімнати і… поспитати… А що, власне, сталося?!