Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

- …І не секретарка! - шепоче.

Дора киває, простягає руку, гладить Ганну Іванівну по плечу. Операційна медсестра з двадцятирічною звичкою тримати будь- які емоції під контролем, діяти швидко і вивірено точно, відсуває тарелі, спирається на стіл, закриває лице руками - ридає беззвучно і гірко. Наче німа бідкається.

…Вранці при сонці - усміхалися, гнали геть нічні німі одкровення.

- А на балу, пані Доро, ви найкрасивішою були! - згадує Ганна Іванівна, підсуває ближче до Дори гарячий чай і шматок домашнього торта. - Особливо на тлі гостей-коконів. Ох, і смішно ж вони виглядали.

“Так: так. Смішно…” - киває Дора.

- А журналіст… Патлатий такий, у розтягнутому светрі. Максиму Володимировичу дуже не сподобалося, що він вас ковдрою укрив.

Дивиться на Дору, чекає звичного - так, так. Дора мовчить. Кладе долоньки на коліна. Заперечливо хитає голівкою.

- Що? Єдиний здогадався зігріти вас.

Дора знизує плечима: й не журналіст зовсім! Надто молодий. На хлопців із Дориного класу схожий. Певно, тільки-но школу закінчив. І вже нахаба. Поклав долоні прямо на голі Дорині коліна. От вона б…

Дістає з сумки блокнотик і ручку. “Подякувати б йому”, - пише. Червоніє густо, і доросла, розумна, бита життям Ганна Іванівна раптом з веселим азартом відчуває себе пустотливим амуром - і крильця є, і стріли знайдуться.

- За день відшукаю! - обіцяє спокійно, наче й не бачить До- риного хвилювання. - Подякуєте, пані Доро.

Насправді?! Страх і захват перемішуються в одному сяючому Дориному погляді. Серйозно?!

- Як відрізано, - киває операційна медсестра і відчуває, ніби знову подає вкрай потрібний інструмент дуже значущому і всезнаючому Лікареві, який точно врятує ще одне життя.

За день не вийшло - свята. Юлія Скачко скористалася відсутністю шефа, дременула у Карпати з гір на санчатах льо гати та в ко- либах гаряче вино пити, а списки всіх запрошених на бал, у тому числі й преси, - у закритій шухляді її столу лишилися. Ганна Іванівна шарпонула Юлю в колибі несподіваним дзвінком: як списки переглянути?! Скачко вказала ца Августа, той повернув до Скачко, Юля, певно, за добу після першого дзвінка протверезіла і згадала, що у столі Макса є запасні ключі від шухляд її столу, і врешті-решт усе збіглося на білому столі у Максовому кабінеті.

Третього січня Ганна Іванівна перехрестилася подумки, поїхала до фонду. Суперечка з охороною офісного центру забрала небагато часу і немало нервів: секретарка наполягла, аби охоронець пішов до шефового кабінету разом із нею, на власні очі пересвідчився: вона бере тільки ключі від кабінету Скачко, а з кабінету Скачко виносить тільки список запрошених на бал журналістів. За п’ять хвилин ішла геть зі списком преси, переглядала на ходу - жодної слушної думки щодо подальших пошуків.

Ганна Іванівна пішла перевіреним шляхом. До ночі набирала в “пошуку” прізвища зі списку - Інтернет відригував хибною інформацією і десятками фотографій. Жінки-репортери, чолові- ки-оглядачі, панянки-початківці зі звучними псевдо… Жодного хлопця! Чи не папараці часом, що він без запрошення пробрався на забаву за компроматом? Ганна Іванівна вибрала зі списку таку собі пані Світлану Діброву - на фото жіночка середнього віку виглядала привітною, розумною та непихатою, працювала редактором відділу соціальних проблем інтернет-газети і про бал написала стримано, без прихованої ворожнечі.

Четвертого січня зранку Ганна Іванівна зателефонувала журналістці. Плела, сама дивувалася: що Максиму Володимировичу сподобалися фото, якими Діброва супроводила свій матеріал. Що він хотів би придбати для архіву фонду неопубліковані, якщо такі є.

Журналістка виявилася приязною не тільки на світлинах в Інтернеті - погодилася скинути всі фото з балу на флешку чи на диск, щоби наступного дня зустрітися із Ганною Іванівною десь у центрі й передати їх. Чудовий привід розпитати жіночку про колег з інших видань, що вони тирлувалися на заході. І про невідомого хлопця з бейджем “Преса” на розтягнутому светрі.

- А що? Прогуляємося, пані Доро? - звала дівча за собою, коли на зустріч збиралася. - Я тільки хвилинку з однією пані поговорю і підемо святковий Майдан роздивлятися. Мама Славка має до ялинки привезти.

Дора хутко зібралася - таке щастя: величезне незнайоме місто, що в ньому до Дори ніхто й не привітається, як самій іти, врешті змилувалося, подарувало теплі очі Ганни Іванівни. А до того, хитра, ховала їх за неприступною маскою. Чому? Певно, у неї є своє Каштелу-Бранку.