Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

- Донести допоможеш?

Так - кивнув. Як той німий. Підхопив Дору на руки. Пішов за жінкою услід до Бессарабки, ліворуч у двори, до фешенебельної новобудови. Консьєрж турботливо розчинив двері.

- Прошу! А що з пані Дорою?!

Ганна Іванівна не відповіла. Мовчки натиснула кнопку ліфта.

- Утримаєш? - спитала хлопця.

“Так”, - кивнув.

Ліфт мчить нагору беззвучно, ніби й сам німий. Данко зблід, крапля поту на скроні - важко. Супиться, не зводить із Дори очей. Ганна Іванівна усе тре долонями Дорине лице:

- Давай, давай… Повертайся, Доро!

Дора розплющує очі й бачить Данка. Його лице надто близько - можна роздивитися насмішкуваті сині очі, пухкі дитячі губи, ніс із горбинкою, хвилясті світлі патли і рубаний блідий шрам, що розсікає ліву брову навпіл, наче вибритий вправним стилістом.

Ганна Іванівна нахиляється до Дори, наказує холодно:

- Мовчи… Потім! Усе потім…

Мовчати? Дора губиться: сльози просяться литися, лоскочуть шкіру повік. І бризнули б - та на Дориному тілі виникає більш яскравий і небезпечний сигнал тривоги. Від торкання Данко- вих рук спина горить, наче й немає на тілі футболки, светрика, легкого пуховика. Наче гола… І Дора похапцем прикриває повіки, аби тремтіння душі не змусило вирватися із Данкових обіймів, гнатися геть і гірко… гірко плакати.

Ганна Іванівна поспішає. Слова - різані, рубані: розмахує ними, ніби мачете прокладає шлях у диких джунглях.

- Клади! На диван! Дякую! Йди! Тобі час! Тепер іди!

- Добре… - Данко суне до дверей стильного Максового бар- лога, роззирається на ходу. - А…

- Дякую! - Ганна Іванівна підштовхує Данка до дверей. І коли хлопець переступає поріг, раптом говорить вороже і холодно: - Глухоніма.

-Що?

- Дора глухоніма! - повторює ще більше агресивно. Зачиняє двері, обриває невидиму червону пульсуючу нитку слабкої надії. Забудьмо. Надії нема.

Коли 10 січня по обіді Макс повернувся із мандрів, у компанії матінки увійшов до вітальні і підозріло зиркнув на сумну Дору, Ганна Іванівна намастила лице незворушністю, заспішила до нього. На випередження: про Дору - знепритомніла, бідаха, хлопець допоміг додому донести; про світлини - мала до кабінету Максового потрапити, бо Скачко з собою в Карпати ключ від шухляд потягла, відкрила ноутбук - гарний фотоархів з події у фонді залишився; про закордонний Дорин паспорт - тільки вчора й отримали, а все інше - як завжди, без проблем!

- Дякую, - тільки й мовив Макс.

До Дори:

- Чим усі свята займалася, Доро?

Дора усміхається винувато й замріяно, знизує плечима: та так…

Макс прискіпливо заглядає в очі секретарки:

- Чим Дора займалася?

Ганна Іванівна могла б оповісти. Та операційна медсестра з двадцятирічним стажем мовчить.

- Та так… - знизує плечима.

Три дні після несподіваної зустрічі з Данком на Хрещатику Дора пролежала в постелі, сумна й приречена. “Ні, нічого не треба”, - хитала голівкою, коли Ганна Іванівна сідала поруч, питала - ну, чим же тобі допомогти, дитино?!

На православне Різдво надвечір секретарка привела до ше- фового барлога малого онучка Славка - на нього вся надія.

- Давай розмовляти руками! - вигукнуло маля дзвінко.

Дора усміхнулася беззахисно: давай… І врешті встала з ліжка.

Різдвяна ніч вкинула місто у святкову діжу, колотила-чаклу-

вала-навіювала: радуйся! Ой, радуйся, земле, Син Божий народився… А де радість? У багаті двері елітної багатоповерхівки не стукали колядники, певно, згасали на рівні консьєржа. Коза з Відьмою не колобродили, зіркам з неба Звізди ясної на розгледіти.

- А ходімо на повітря, пані Доро, - сказала секретарка. - На Майдані свята більше, ніж отут.

Дора благально склала рученята - сама… Сама піду. Дозвольте?

- Добре… Йди, - не встояла Ганна Іванівна. - Тільки паспорт з собою візьми. Про всяк випадок.

Дора довго збиралася - одягалася повільно, ніби хто за руки хапав, заважав. Та коли за нею зачинилися двері, секретарка перелякалася: нащо у ніч дитину відпустила?! Зібралася за мить, побігла слідом.

Дора недалеко відійшла. Стояла біля кіоску “Преса” на розі біля Бессарабського ринку, вдивлялася у білий сніг.

- Ну, й дурна ж я і не каюся! - засмутилася Ганна Іванівна, вкотре пошкодувавши, що дозволила дівчині піти. Оце стоятиме тут, наче патлатий Данко має примчати за мить. Чи на Майдан посуне. А як її посеред веселого та хмільного натовпу не загубити? Ще, не дай Боже, образить хтось…

Та Дора лише озирнулася у бік яскравого, німого Майдану, посунула до підземного переходу. Куди це вона?!