Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

Таксі - подвійний тариф. До Троєщини в сотню не вклалися. Ганна Іванівна сиділа на задньому сидінні поруч із Дорою, коментувала Київ. Набережна. Поділ, де офіс фонду. А там Петрівка. Книжки. Величезний книжковий базар. Міст Московський, Лівий берег, праворуч - Воскресенка, ліворуч - Троєщина. Ватутіна,

Маяковського, Маяковського, ще Маяковського, Цвєтаєвої. Приїхали!

- Змерзла? - питала, коли йшли до звичайної багатоповерхівки на околиці столиці.

- Ні, ні! - усміхалася Дора. Яка там набережна? Який Поділ і Петрівка? Вогні. Безліч теплих, як янгольські крильця, вогнів супроводжували всю дорогу, затуляли будинки, людей, ялинки, автівки, освітлювали не цей вечір - увесь шлях наперед. Фай- но… Мчати… У вогнях… Туди, де стукає чиєсь незнайоме милосердне серце. Руки на колінах усю дорогу тримала. Тепло. Зовсім не змерзла.

Та й у Ганниній хаті зимно лише першу мить. Навіть ледь теплі батареї гарячішають від радісної метушні. Назустріч хазяйці і гості мчать двійко різномастих псів - один маленький і, певно, дуже гавкучий. Другий - поважний, як білий гриб під березою. Не поспішає, обнюхує Дору прискіпливо. Йому заважає хлоп’я рочків п’яти. Виникає у передпокої, коли Ганна Іванівна і Дора ще й пальт не познімали. Обхоплює Ганну Іванівну за ногу - от точнісінько так само, як мала Дора маму із татом на замковій горі: ох же, люблю я вас! Сувора секретарка залишає у передпокої пальто і незворушність, стає геть іншою - як… Дорина мама. Усміхається, обнімає хлопчика, підхоплює на руки.

- Щастя ти моє..

Усі скопом котяться до вітальні, а там сива пані з брошкою на комірці білої блузи поправляє тарелі на столі.

- А Славко допомагав мені огірки на олів’є кришити…

- Помагав! - підскакує хлоп’я, сіпає Ганну Іванівну. - Бабусю! їсти! Давайте уже їсти!

Тягне Дору до столу.

- Тьотю… Хочеш олів’є?

Уже за столом Ганна Іванівна пояснює малому Славкові: тьотя Дора розмовляє руками. Хлоп’я дивиться на Дору, як чудо із чудес.

- Ух ти! Я теж хочу…

Дора усміхається. Киває - навчу. Руки літають - у вас гарно.

- Гарно? У нас гарно?

У вас тепло. І смачно, як удома.

- Дуже смачно! Я ж огірки кришив!

Ялинка сяє, телевізор демонструє свої версії святкових каталізаторів, за вікнами спалахують вогні феєрверків” Славко змагається із ними - знову і знову запалює бенгальські вогні, розмахує ними - радість! Дора ковтає червоне вино з високого бокала рівно опівночі, заплющує очі і загадує, щоб у новому році їй завжди було так тепло і затишно, як оцим людям у невеличкій двокімнатній квартирі на околиці Києва. Зиркає на Ганну Іванівну: тут же немає горя? Так же? Нема?

Після півночі Ганна Іванівна укладає змореного Славка, сідає поруч із Дорою, обнімає, і, може, тому, що оце вперше після маминого від’їзду хтось обійняв Дору так само ніжно й з любов’ю, дівча не втримується. Хвиля неймовірної, відчайдушної, холодної самотності виникає у теплому святі від звичайного дотику чужих рук, прибиває Дору до Максової секретарки. Схлипує - от і не плакатиму! А сльози не чують. Не ллються рікою, тихо котяться. Пси попросиналися. Сидять біля Дориних ніг, крутять головами: ти чого?! Сива пані не заважає: акуратно знімає брошку з комірця білої блузи, кладе на поличку біля дзеркала, суне до маленької кімнатки, де спить Славко.

- Ну… Тихо, тихо, сонечко… - Ганна Іванівна притуляє до себе дівча, гладить по чорних кучерях. І хоч розуміє, що в горі геть усі небалакучі, однаково сльозами сходять, та жаліє: й не виговоритися дитині… Що за доля за плечима? Як запитати, аби не нашкодити?

Та Дора обриває жалі. Обережно відсторонюється від Ганни Іванівни. Дивиться їй в очі.

- Ви не служниця! - літають руки, беззвучно повторюють вуста.

Ганна Іванівна вражається: трьох слів вистачає, аби окреслити ціле її життя. Сльози на очі - не служниця! Операційна медсестра із двадцятирічною практикою. Лікар без досвідченої операційної сестри за скальпель не візьметься. Професорші Вербицькій інструмент подавала, а Іветта Андріївна будь-кого до операційної не впустить.

- Ти зраджуєш своїй місії, Ганно! - тільки й мовила суворо, коли прощалися.

- Простіть, Іветто Андріївно, - прошепотіла. Серце краялося: донька з дому пішла сенс життя шукати, покинула на Ганну Іванівну малого Славка, стара мати без інгалятора спати не лягає. Одна на всіх заробити мала. За чисті підлоги в багатих хоромах Ганна Іванівна утричі більше отримувала, ніж коли людям життя рятувала. І як усе те пояснити?