Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

- Я?!

Макс відсторонює Чонгана, махає рукою, мовляв, не хочу про це. Збоку глянути - ніби спогади розганяє, а вони бджолами: “мазераті”, Люба, міст, Костянтинівська, Гоцик, альтернативна енергетика зі смердючим чебуреком упереміш, мама, Люба, три слова, недоторкане глухоніме дівча з нереальними чорними очима, “мазераті”, батько, Скачко, Август, бал, ковдри, ковдри, ковдри і… розпач: нікого поруч. Хіба що куплена Дора…

- А друзі?.. Теж - солдати? - питає тоскно.

- Жартуєш? Друзі лишилися у казках про героїв. У нашій реальності їх немає. У мене - ти один. Та й то тільки тому, що пов’язані… Нашою ідіотською таємницею, - гигоче. - Наш перший секс. Ні, ну йолопи… Дюк! Ти кому-небудь розповідав?

Макс дивиться на китайця. Важко опускається у крісло - ар-деко!

- Чому ти до Гонконгу не повернувся, Чонгане?

- Тато наказав Америку трахати.

- Під татом до кінця життя намірився?

- Це називається - династія, Максе! Тато так розчулився, коли я сказав, що продовжуватиму його справу. А мама розплакалася… Та й зірки… Астролог мені ще років п’ять тому вирахував: зірки забезпечать удачу, якщо йтиму татовим шляхом. Доля… А ти…

- Я… кохану убив, - шепоче глухо. - Здається…

Чонган присідає біля Макса, без здивування знизує плечима.

- Ну… Для мемуарів - круто. Яскрава біографія. І логіка - залізна. У тринадцять тебе пацан трахнув. Ти пережив страшне психологічне потрясіння, воно шукало виходу. І ти побачив вихід - убив кохану дівчину, бо вона раз ляпнула: тепер ти маєш розповісти про себе все! Глядачі обри даються!

- Які глядачі?

- Ти не жартував? -Ні.

Чонган супиться, чухає потилицю із прикрістю:

- Кляті янкі! Я починаю розмірковувати їхніми категоріями, - замовкає, обіймає Макса. - Знаєш, друже… У тих трьох словах “я убив кохану” особисто мене насторожує слово “кохана”… Ну, яке кохання? Ми ж із Санкт-Галлена! Ти не бачиш, чим завершуються пошуки кохання? Шлюбом за розрахунком. Нормальний шлях. Тато вже підшукав мені наречену у Гонконзі. Тільки вона не любить кішок. А це проблема! Китайська дівчина, яка не любить кішок, особисто у мене викликає обґрунтовану підозру. Так можна докотитися до того, що нам і Конфуцій не указ. А я, до речі, як і Конфуцій, особливо полюбляю котів кольору “чорні хмари на снігу”. Моя Френсіс була саме такою. Повернуся до Детройта, заберу її з притулку для тварин.

- Три слова? - Макс напружується. - Які три слова тобі найважливіші?

Чонган не замислюється й на мить.

- Я! Я! І ще раз Я! - видає миттєво. На пиці значущість. - Але те Я включає у себе безліч різнопланових понять. Моє Я - закінчений гармонійний вітраж, хоча тобі, слов’янину, думаю, це мало про що говорить. Пояснити?

- Не треба. Мені б з уламками свого скла розібратися…

- А гайда зі мною. У Детройт. Хочеш бути віце-президентом з питань стратегічного розвитку?

- …І твоїм солдатом? Hi. Ти мій друг.

- Тоді - пити! Ще маємо краплю часу. Господи, як же я люблю впадати у суцільне скотство!

10 січня зранку в Борисполі Максова мама дзиґою крутилася біля виходу, що через нього виходили прибулі пасажири різних рейсів, виглядала синочка, себе вгамовувала: та охолонь, Женю! Потроху, по кроку… Не вивали Максові на голову всі свої плани. Придивися спочатку: що в очах? Закинь гачок…

А нетерплячка ж - під кадик. Ох, вона мудра! Що не задумає, усе по її стане. І до Швейцарії сина - вона! І до Лондона - її воля у вигляді ненав’язливої поради. А хто краще від матері за сина подбає? Чужі люди? Десять днів у Брюсселі колобродив. Вовка казав: бачив Макса хвилин двадцять по приїзді і ще хвилин десять в аеропорту, коли той додому відлітав.

Пані Женя часу не гаяла. Застрягло у голові - женити. Тож до справи. Через знайомих повивідувала: що за дочка в Ярослава Новаковського? Чи не наркоманка, часом? Чи не дурепка ахмбітна, що вони такі всі до одної - силіконові пупи землі, бо у голові, як у порожній діжі, гуде. Чи, може, ще якісь хибні вади має? Ні, люди кажуть, під кайфом не бачили, на публічних заходах - вкрай рідко, архітекторка… Та пані Женя і сама розуміла, хоч бачила Нані тільки раз на тому клятому балу: інтересний варіант. Усе кумекала: як підібратися, щоб не схибити. Ну, повернеться Вовка навесні, зав’яже із Новаковським якісь оборудки, щоб можна було запросто запросити його з донькою на чай-каву. Чи додому, чи до заміського будинку, чи, приміром, до… Макса. А чому б і ні? То не проблема. Як викрутити, аби Макс ту Нані захотів?! За дівчину пані Женя геть не хвилювалася: щоб її Максимчик комусь не сподобався?! Та хай їй зроблять невдалу блефаропластику, щоб очі ніколи не закривалися, якщо таке станеться! А от Макс…