Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

- Я не про дівчину… Про інше хотів дізнатися!

- Три слова спокою не дають? - відьма усміхнулася - мороз шкірою.

Макс пополотнів. І якщо все інше, розпливчасте й непевне, здавалося лише загальними натяками на будь-які буденні події життя, то останні слова ворожки сполошили не на жарт. Подався до Єви-Марії, вдивлявся у темні очі.

- Знаєте?..

- І ти знав! - суворо прошепотіла хриплим, ніби чоловічим голосом. - Забув!

- То… нагадайте!

Ворожка відкинула боа, захитала головою:

- Мені замість тебе не жити… Сам згадуй! Ну! Йди геть! Йди! Згадуй… Та дівча за собою не тягни! Не твоє!

Спантеличений, приголомшений Макс так більше нічого й не добився. Ще крутився у кріслі, тупцював біля нього - та зачекайте, скажіть хоч, про що ті три слова! І до чого ви тут Дору приплели? Та Єва-Марія закрила очі - ніби назавжди, кашлянула сердито. До кімнати тої ж миті прилетіла жіночка в чорному:

- Прошу, прошу! - підштовхувала до дверей. - Ви втомили Єву-Марію!

- А вона мене вбила! - прошепотів Макс, пішов геть.

Двері грюкнули - ще повернешся! Єва-Марія відкрила очі,

глянула на молоду жінку в чорному.

- Галю, у мене геморой! - сказала утомлено. - Ну, скільки мені ще отут мордуватися у цьому кріслі клятому?!

- Мамо, я вас жалію, як можу! Більше десяти людей на день не записую! - роздратувалася Галя. - Давайте до аптеки по свічки від геморою збігаю! Збігати?!

- Краще пампушки товченим часником з олійкою полий! - буркнула Єва-Марія. - А то ти з цими гастролями скоро й борщ із круасанами подаватимеш!

- Після цих гастролей, мамо, борщ нам із вами подаватимуть!

- Ага! Ще скажи - у Македонії!

Точно з-під Житомира.

Вітер…

- Що?!

Вітер підхоплює слова, несе у чужі вуха.

- Максе! Що?!

- Пусте… Дівчину якусь наворожила, Дору приплела.. Пусте, мамо.

Вітер дражнить. Змінює напрям. Обдає Макса хвилею істеричної материнської радості: йє-є-єс!

- Мамо!

- Вітер… Ходімо звідси, - пані Женя уже поспішає до машини. - Скоріше б весна.

- Весна?

- Так хочеться тепла…

Дора стала деревом. На кінцівках проросли тугі бутони, лопалися, розкривалися квітами безпричинної радості, підганяли кров - шугала судинами веселим стрімким потічком, що він виник на місці млявого русла від щедрих талих весняних снігів. Дора стала деревом. Дерево жило Данком.

Це дивно - ти спиш чи йдеш, слухаєш чужі розпатякування чи щосили треш голе тіло жорсткою мочалкою під гарячим душем, розбираєш пошту у фонді чи мастиш маслом бутерброд на чужій розкішній кухні, а все те освячено одним - Данко…

Як одна людина може прорости в іншій? Не тільки у серці чи голові - всюди. Рухати її руками, заплющувати їй очі, лоскотати за вушком і безкінечно ніжно виводити на голій спині таємні знаки вічного єднання…

Дора втратила звичайну настороженість. Данко… Не помічала змін у поведінці Макса. Не дивувалася тому, що після повернення з Брюсселя він перестав брати її за собою всюди, куди б не йшов.

- Максим Володимирович чимось вкрай заклопотаний, - стривожено спостерігала за хазяїном Ганна Іванівна.

“Так”, - кивала байдужо. Данко…

Чобітки зі шкіряною підошвою промокли за десять хвилин. Можна було б сховатися у теплій кафешці, та Данко взяв Дору за руку і вони йшли, йшли… Наче хто гнав якнайдалі від червоно-білого шлагбаума. Та все вгору. “Я не боюся! Не боюся!” - втовкмачувала собі Дора, тремтіла від страхів, зиркала на Данка, а він посміхався і дивився тільки вперед. У Марийському парку, біля чавунного фонтану, що з 1900 року тут не одних закоханих бачив, врешті зупинилися, і Данко сказав:

- Хай це буде нашим місцем. Добре?

“Так”, - кивнула Дора.

Данко присів навпочіпки, написав на снігу: “Тобі 15”. Дора розсміялася, і страхи щезли. Та що ти?! 19 - вивела тоненьким пальчиком.

- Ото, тьотя! Та ти старша за мене… - розстроївся гак кумедно і щиро, що Дора не втрималася, торкнулася долонькою Данкової щоки. Ну, що ти…

Знітився, почервонів.

- А мені тільки-но вісімнадцять стукнуло.

Дора знизала плечами: і що?

- Зате я вищий за тебе. І сильніший… - непевно простягнув до Дори руки, притис до себе. Забув… Геть забув, що глуха… Що їй дивитися на нього треба, аби знати його слова… - Бачиш! Твоя маківка мені по плече. Мала… Маленька…

Данків вовняний светр коле лице. Дора намагається підняти очі і раптом німіє: вона чує? Під светром гучними барабанами бухає схвильоване Данкове серце.

Відскочила, як те козеня, витріщилася на Данка.

- Я… образив тебе? - читала по вустах у німому просторі.