Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

Сидів на кухні над чашкою чаю, не пив - де був?

Данко насупився. Зашкріб нігтем по скатертині.

- Ма… Я його дівчині одній віддав, - сказав ніяково. - Ну… Так треба, Свєто…

Якби ж він тих останніх слів не казав! Редакторку зачепило, як підводну водорість якорем, потягло.

- А… У неї немає мобільного?

- Не знаю. Певно, є.

- І…

- Я номера не знав.

- Якого номера?! - Свєта Сергіївна дуже старалася не вибухнути.

- Номера її мобільного. Я не знав номера її мобільного. Тому дав твій… Щоби… писати їй.

- Ти… здурів?! - вигукнула мати так гучно, що у чашках чай захвилювався.

- Ма… Так треба!

- Кому треба?! Мені - не треба! Ти знущаєшся? Ти більш безглуздої брехні вигадати не міг?! Як я не знаю чийсь телефон, то я просто питаю: який у вас номер?! І мені відповідають…

- А вона не може…

- Чого вона не може?

- Розмовляти… Вона німа.

Редакторка вже готова була вигукнути: “І що?!”, та слова, як факт, не були для Свєти Сергіївни порожнім звуком. Завмерла, а у вухах хтось радіостанцію улюблену шукає… І зайве питати.

- Мам…

А! І голос у нього змінився. Не тільки над чаями літає.

- Свєто…

- Як її звати?..

- Дора… - підхопився,за ноутбуком побіг, приволік на кухню за мить, розкрив, віднайшов репортаж з різдвяного балу. - Ось… Це вона…

Зі світлини на Свєту величезними чорними очима здивовано дивилося тендітне дівчатко. Майже дитина. Данко вихопив її тієї миті, коли статусні гості почали битися за ковдри, - спостерігала з-за плеча Макса Сердюка уважно і приголомшено за огидною метушнею. “Одрі”, - несподівано розчулено подумала редакторка.

- Така маленька… - прошепотіла обережно. - Років п’ятнадцять?

- Дев’ятнадцять! - вигукнув Данко. Розсміявся. - Старша за мене! Уявляєш?!

Не уявляла! Данко давно заснув, за вікном посірішало холодне зимове небо, а Свєта Сергіївна все сиділа на кухні - курила, переставляла з місця на місце порожні чашки, шкрябала скатертину в тому місці, де раніше її колупав син, знову курила, переставляла чашки і геть не розуміла: що ж тепер робити? Коли мети нема, не збадьориш себе остогидлою ман- трою “треба”…

Якби ж то сталося не з її сином. Відповіді б знайшлися. Двадцять років у журналістиці Свєта Сергіївна вела виключно соціальну тематику. Посеред ночі розбуди, без зупинки пояснить: про пандуси для інвалідів” слухові апарати, книжки зі шрифтом Брайля, про все, чого нема, “аби люди з особливими потребами почувалися комфортно у суспільстві, яке повинно дбати…”. Якби ж то сталося з іншим хлопцем! Світлана Діброва без пафосу, але з серцем написала б щиру історію про кохання звичайного хлопця і геть незвичайної дівчини. На їх шляху були б перепони, вони б мужньо їх додали, і своїм своєчасним чуйним словом авторка точно б їм допомогла, бо “час зрозуміти просту істину: інвалідами треба називати тих, у кого глухе серце! Здається, у нас інвалідна влада…”. Рядки з власних статей - у тім’ячко.

За п’ять хвилин до шостої заткнула пащу будильнику, зібралася по-тихому, аби не розбудити сина, вискочила з дому. Тайм- аут! Не бачити сяючі Данкові очі, що вони усе виклали без слів, бо не оговтається, не зрозуміє… Припхалася у редакцію зі світанком, кавою обпилася, “убила” в компі чернетку власної статті під назвою “Почути власний голос”, яка, до речі, геть задарма постраждала, бо йшлося в ній про віднайдений архівний запис голосу оперної співачки, який та змогла почути через сорок років. Смикалася, смикалася, ледь десятої ранку дочекалася, коли колеги з інших видань тільки починають до своїх ком- пів підходити. Сіла на телефон, півдня збирала посеред них чутки, плітки і домисли про Максима Сердюка. Мав потягнути за собою Дору.

Спрацювало. Колеги беззастережно переповідали хибну інформацію “із достовірних джерел”, та більше про Макса, про худе дівчисько за спиною мажора - майже нічого. Хтозна, що за така. Кажуть, охоронниця чи секретарка.

Свєта Сергіївна перехрестилася і довірилася часу. На розмови про Дору із Данком - табу. Німі. Бачила, як сина переповнює невтримне весняне буяння, вихлюпується незрозумілою метушнею, сміхом - сидить-сидить, раптом підхопиться, свою Свєту обніме, балабонить щось порожнє й дурне… А то - гайда! До неї?.. Редакторка зненавиділа себе, бо щодня зривалася з роботи посеред дня, мчала додому, аби зненацька знайти сліди того невтримного буяння - зім’яті теплі простирадла, тоненьку жіночу панчоху під ліжком чи забуту зубну щітку у скляному стаканчику у ванній. Та на неприбраній Данковій постелі - так і не вимуштрувала! - валялися тільки дроти від навушників, CD і каталог об’єктивів фірми “Nikon”.