Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

А вже тисяча за місяць. Пані старанно пояснювала: платила б три, а то й чотири, та Дора у них живе на всьому готовому і харчується краще, ніж у ресторані. Тисячу гривень щомісяця відкладати можна, як ані копійки не протринькати.

- Файно, файно… - раділа Дора.

Та наприкінці листопада з’явився хазяйчин син - усі плани шкереберть. Макс. Його звати Макс. Дора змогла б уголос, якби хто дозволив.

Квартира на Хрещатику. Прислуга у білому фартуху жаха- сгься:

- Мене звільнено?

- Це Дора! - Макс не слухає. Веде Дору розцяцькованим простором. - Треба знайти Дорі місце.

Місце? Килимок у куті? З нього - тільки відданий собачий погляд, інше не передбачено? Дора не усміхається. Дорі страшно.

Вітальня, їдальня, поєднана з кухнею, одні двері, другі, треті…

- Ні, ні, - дратується Макс.

- Гостьова… Біля сауни, - жінка у білому фартушку послужлива, як справний банкомат.

- А, так! - Макс іронічно усміхається. - Й досі не звик до цієї квартири.

- А коли 6… - ляп!

- Дійсно… - не гнівається. - Гостьова… Так, так. Підійшла б… Аби матінка не наказала розфарбувати стіни венеційською штукатуркою. Жах!

Макс знизує плечима, обертається до жінки у фартушку:

— А ви…

- Ганна Іванівна” - нагадує та.

- Знайдіть прораба, аби все тут переробити. Зможете?

- Звичайно.

- Добре, - далі, далі. - Дора не спатиме посеред жахливої венеційської штукатурки. Де б нам її розмістити, поки у гостьовій ремонтуватимуть?

- Тренажерна зала.

- Точно!

Світла кімната метрів тридцять. Стіна у дзеркалах. Тренажери, як на виставці.

- Нормально. Тільки спати нема на чому…

Макс роззирається, та неможливого просто не існує. Один дзвінок - ліжко з Ортопедичним матрацом доставлять за годину.

- Ганно…

- Іванівна!

- Приберіть тут, Ганно Іванівно.

- Зараз.

- Зачекайте! У Києві є “Victorias secret”?

— Дізнаюся за хвилину.

Макс дивується:

- Чому ви працюєте прислугою? З вас вийшов би прекрасний секретар.

Ганна Іванівна ховає смуток: каверза. Відкрий душу - позбудешся й того, що маєш. Знає!

— Для секретаря літ надто багато.

- І скільки вам?

- Сорок дев’ять…

- Мені підходить! - вирішує за мить. - Записуйте чи запам’ятовуйте. Перше. Знайдіть прислугу, бо ви - мій домашній секретар віднині. Друге. Прораба! Зробити з гостьової спокійне, приємне оку приміщення. Я поясню, чого хочу. Третє, і це зараз: знайдіть “Victoria’s secret”, замовте у них для Дори все, що є з останньої колекції, - спідню білизну, домашній одяг - халат, капці, ну, ви розумієте. І щось із верхнього одягу - хай привезуть, я виберу.

Спантеличена карколомною кар’єрою секретарка Ганна Іванівна на ходу знімає білий фартушок - прощавай! Намагається виправдовувати очікування - киває й киває.

- А… Може, я запитаю панянку… Чого саме їй би хотілося? - пнеться вислужитися.

- Що?!

Макс зупиняється, дивиться жінці в очі.

- Дора не розмовлятиме з вами, - оголошує вирок. - 3 усіма питаннями до мене.

Новоспечена секретарка відчуває: ще крок - і знов зав’язуй фартушок.

- Вибачте…

- До справи! А ми з Дорою почекаємо, поки ліжко привезуть…

Дора читає по вустах. На очі навертаються сльози. Ліжко… Та

що ж це?! Чому всі негаразди - їй? Руки викрутить, повалить… Примхи страшні. А попервах здалося - нещасний. Очі сумні- розгублені. Навіщо у свою хату привіз? Бавитися з нею? Так Дора краще у вікно вискочить, ніж дозволить…

Ніч. У місячному світлі тренажери - роботи-трансформери з далеких планет. Оточили правильне ортопедичне ліжко - самі б повлягалися, таке файне. Та й порожнє.

Дора сидить біля вікна. В руці електрошокер. Татова Галя, певно, про життя більше розуміє. І хто б оце Дорі ще підказав, бо сама не втямить: що відбувається? Думала, прислужувати буде, так ні. Півднини люди туди-сюди бігали: ліжко привезли, у тренажерній залі лад навели - гантелі під стіну, тренажери вбік. Обід приготували, гору пакунків із різними речами біля ліжка поскладали. Дора у Макса намагалася дізнатися: а що їй робити? А він тільки головою хитав заперечливо, ніби німий: ні, нічого… Та хіба можна? Як Дора не працюватиме, то й не зароблятиме. Погано. Ой же, погано усе…

- Доро. Ти геть змарніла! - сказав Макс днів за кілька.

Сиділи у їдальні біля прозорого скляного столу. Чепурна молодичка з нових служниць подавала сніданок.

Очі долу: а що казати?

- Ти… не висинаєшся?

- Так, - кивнула.

-Чому?

Усміхнулася, наче боронилася. Плечима знизала. Жестами - нам поговорити треба. Вуста повторюють беззвучно.