Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

- Напиши, - наказав.

“Нам треба поговорити”, - вивела у блокнотику.

Говорити, говорити. Стільки слів, хоч фартуха підставляй. Збирай, бо падають дощем, ідуть у землю. Невже людям потрібно так багато слів? Мама, тато, любов - три слова. Дорі б уміти три слова - й досить! А співати й без слів файно. Усе інше і так зрозуміло. Господь з давніх-давен наказав: людина має працювати. Заробляти на гідне життя. Мріяти. Йти. Сміятися і плакати. Не кривдити, не заздрити, не зраджувати… Не убивати. Ясно ж. А Макс рознервувався.

- Знаю місце… - сказав. Усе б йому місця предметам та людям шукати. А хіба є нам місце? От Дорі що: місце у світі чи увесь світ?

Володимирська гірка. Князь із хрестом. Чорні дерева, білий Дніпро під ноги.

- Тут поговоримо…

Дора усміхається винувато, киває, тягнеться до блокнота - зможу коротко. “Маю працювати, заробляти”, - напише. Усього лише три слова.

Макс виходить з автівки. Очі у річку.

- Чому люди відмовляються думати, Доро? Чому їхнє життя зводиться до примітивних інстинктивних реакцій на будь- який рух ззовні? Самозахист? Я думав про це… Але ж часто такий самозахист обриває життя і тоді - навіщо?! А слово? Як пророщена думка… Невже непотрібне зараз? Знаю, знаю..- Надто багато слів - усі балабонять, балабонять. Але ж ті слова - порожні. Не породжені думкою, лише корисливими намірами. Є різниця, бо слово від думки є людське. Слово від наміру - тваринне. Може, люди не відчувають того? Може, слово для них стало лише зручним інструментом виправдання корисливих намірів і сподівань? Але ж хіба можна так безжально й огидно використовувати дар Божий? Слово…

Дора притискає блокнотик до грудей, читає по Максових вустах, геть нічого не розуміє: про що він? Навіщо так багато слів?

Макс не помічає збентежених Дориних очей. Думок і сумнівів - годин на п’ять вдумливого монологу. Про честь, звитягу, вроджену шляхетність, бруд на щойно вимитих долонях, зворотну реакцію - та вшануй же, юрбо, визнаючи гідні справи. Не плюй у писок ближнього, людино! Не все ж життя тобі у юрбі животіти заради оманливого відчуття безпеки, що воно у зграї тільки і є. Колись же - відійдеш. Принаймні додому заскочити хоч на годину, аби з відразою змити із себе істерику масового божевілля. І от тоді… Коли - сам-один, нікого поряд… Знайди у голові хоч одну думку. І проростити її заради усього святого, щоби…

Макс задихається. Замовкає. Усміхається гірко - перед ким душу навстіж?

- Доро!

Дора дивиться, очей не зводить. Тремтить… Ох, нещасний. Простягає тоненьку руку, ніжно веде по Максовій щоці - та заспокойся, тихо, тихо… У тебе все буде дуже… дуже, дуже добре! От повір мені!

Що?! Макс відсахується від Дори, як чорт від ладану. Лице заливає червоним: ще не вистачало, щоби його калічка жаліла!

- Ти… поговорити хотіла, - мовить глухо. Тре щоку, ніяк не зупиниться.

Дора відкриває блокнотик, пише швидко.

- Маю працювати. Заробляти, - читає Макс уголос і знову червоніє до скронь.

Яке паскудство! Він їй - найболючіше, а їй гроші… Певно, виросла у біді. Били, знущалися, ображали. Голодувала, друзів не мала, кохання не знала… Очей чорних вологих - Одрі! - ніхто не помічав…

- І… скільки мама тобі платила?

“1 тис.”, - виводить Дора.

Макс дістає портмоне. Тисячу баксів Дорі у долоню - на!

- За грудень, - вимовляє чітко. - Ти працюєш. Зрозуміла? Просто праця може бути дуже різною. Слухати - то найтяжча праця. До нового року - так… А опісля подумаємо, де найкраще… розкриєшся. Ти… слухала мене, Доро?

Локони тремтять - гак, так. До блокнота. Зачекай! От послухай ти… Тисяча доларів - ні! Гривні. Пані Женя платила тисячу гривень. Дора не брехатиме. Гривні…

- Забудь, - відмахується Макс. - Тепер я…

Хотів було сказати - “твій хазяїн”, а - ні. То з мамчиного лексикону. Насупився: пристойний синонім підбере. “Володар, керуючий, пан…” Та що ж це?!

- …Хазяїн, - здався. - Тепер ти у мене працюєш, - додав непотрібне. Упав у формалізм. - Питання є?

Є! І очі додолу.

Макс усміхнувся поблажливо - дивна. Чарівна, наївна, чиста, як дитина. І така дивна. Вчасно знайшлася. Тінню за спиною повсякчас. Макса тішить незвичний ескорт. В очах людей, де б він не з’явився із Дорою, подив, запитання, зацікавленість. Не відповідатиме і не роз’яснюватиме. Він - таємниця, варта уваги. Дюк.

- То роби щось. Пиши. А чи так спробуй пояснити. Може, зрозумію… - дозволяє милостиво.

Дора киває - зараз, зараз. Тягнеться до блокнотика, зупиняється, знову тягнеться і знову опускає руку. На Макса розгублено.