Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

У дев’ятнадцять Дора закінчила школу-інтернат, тато забрав доньку додому - новий клопіт у Стефана Саламана з’явився.

- Куди ж тебе? На фабриці роботи катма, а більше нема куди… Саме у цей час і з’явився у ‘Геребовлі помічник пана Перепе-

чая - дівчат у служниці до столиці кликав. Стефан Саламан тицьнув чоловікові триста єврів, що від Марічки ще лишилися, - й мою візьміть!

- Калічку?

- Вправна! - благав. - І до роботи привчена, і чемна, і привітна, і скромна, не гонориста.

Наприкінці жовтня 2008-го Дора опинилася у розкішній столичній хаті пані Жені - старий Перепечай доньці служницю подарував, аби не казилася від самотності.

А від’їжджала ж Дора з Теребовлі - серце краялося. Тато очі відводив, Галя торбу наскладала й електрошокер подарувала, Ромко Швець із Тернополя примчав, жестикулював схвильовано.

- Куди?!

- Треба, - відповідали Дорині руки.

- Нащо?!

- Грошей зароблю. Маму знайду…

-Не їдь!

- Та як можу?!

- Писатимеш?

- СМС-ку скину…

- Як біда - то я миттю…

- Не буде біди.

- Знаєш… - долон ю до вуст, від них до серця. То - любов.

Ох, Ромко! Друга радість Дорина. Очі глузливі, патли до плечей, підтягувався на турніку сто разів - найсильнїший з-поміж хлопців. З п’ятого класу за однією партою. Ромко Дору хоч якось розмовляти навчив, бо сам оглух в десятирічному віці після грипу, тож звуки пам’ятав, вимовляв правильно. А от головного Дорі сказати ніяк не наважувався.

Раз у Саламанів заночував, бо після вихідних батьки привезли його до інтернату з Тернополя у неділю посеред дня - не захотів хлопець вільну днину у школі товктися. Дора тої неділі рано вляглася, тато Ромці у вітальні постелив… Посеред ночі Дорі наснилося, що вона не глуха - чує. Й сама не розуміла - як то? Очі розплющила - Ромко у дверях. Перелякалася. До стіни. Заклякла - от спить, як мертва, і все тобі! Ромко присів біля Дориного ліжка, повів пальцем по голій Дориній спині. Писав, наче палець - крейда, Дорина спина - класна дошка. “Я тебе люблю” - по чутливій шкірі. Дора кожну літеру розпізнала. Й досі - варто лише пригадати - на спині три гарячих слова.

Перед випускними екзаменами наважилися на розмову.

- Давай разом… усе життя - Ромко жестами..

- Ні… Сам знаєш… - хитала голівкою.

Ромко знав страшний напівправдивий міф, що він оселився у стінах інтернату, лякав закоханих до моторошного жаху: як двоє глухонімих поберуться, то й дитина у них глухонімою буде. Були такі, що не вірили. Відчайдушно стискали одне одного в обіймах - не розлучимося! І Ромко завівся…

- Я від народження не глухий! У нас будуть гарні діти. Чутимуть. Розмовлятимуть… Ми розмовлятимемо з ними, Доро.

- Страшно…

- Не бійся, Доро!

Була б поруч мама, Дора б запитала: що робити, матусю? Та мами не було…

- Покинь ці думки, Ромко…

- Я. Тебе. Люблю… - літали долоні.

Дора - хлопцю у вічі, руки за спину сховала, наче ті гри слова, що на спині горять, вгамовувала. Вустами тільки:

- Ромко… Ні…

.. .Першого ж дня у розкішній квартирі Сердюків зрозуміла: нема тут для кого вуста розтуляти. Нікому її слова не потрібні. “Розучуся розмовляти…” - злякалася і якось уночі стала до чорного вікна - за дзеркало зійде. Слідкувала за власними вустами, виводила вголос:

- Я гово-ри-тиму… Ромко. Ромко. Дора. Мама… Мамцю моя… Мамцю… Тато.

За годину пані Женя прокинулася від голосного волання, попервах перелякалася на смерть - твою наліво, що відбувається? Може, калічці зле? Ускочила до Дориної кімнати, дівча за плечі вхопила.

- Що?! Чого мичиш?! - і сама на максимальній загорланила. - Захворіла? Болить?

Дора замовкла. Голівкою заперечливо - ні, нічого не болить.

- Так якого ж біса ти мичиш?! - ледь не луснула від прикрощів пані Женя.

Дора видихнула спустошено, знизала плечима.

- Я. Більше. Не буду, - жестами.

- Мовчи вже, щоб тебе… - гаркнула хазяйка, забралася.

Дора стала до чорного вікна, усміхнулася сумно. Одними вустами беззвучно:

- Мовчи, Доро…

Тисяча гривень… Ги-ги…

Ромко навчив - тихо, на видиху - ги-ги. Наче хтось добрий лоскочеться.

Дорі подобалося. Ги-ги…

Щоденник забув Дорині слова -¦ схованка тепер. За обкладинкою з грубої технічної тканини 2 купюри по 500. Усе Дори- не багатство лежить поряд із світлиною батьківського весілля і листівкою з пані комендантовою. За місяць у наймах - жодного рядка. Усе змінилося. Чужа хата, пихата пані. Раптом візьметься читати, поки Дора на кухні порпатиметься? Сама - не цікава до панських секретів та розкошів. Якби пані й сказала - та бери, що завгодно, Доро! - ноутбук би тільки й попросила відкрити: ціни на паспорт закордонний взнати. І на путівки до Португалії. За рік назбирає?