— Я… принесу, — сказав Ілія.
Прекрасний ранок! Ілія летів сходами до кухні. Віднайшов великий глечик — ще вчора Ізідора сама набрала чистої води із потічка, що він підмивав кам’яний мур вежі. Налив воду у грубу фаянсову кружку з жовтими квіточками, та ті жовті квіти були таким неоковирним компромісом для цього ідеального ранку. Чортихнувся. Дістав з полиці високу прозору склянку. Налив по вінця. Обережно поніс на другий поверх. Та перш, ніж торкнутися дверної ручки, почув з Ізідориної кімнати її збуджений тихий стогін.
Застиг. У руці затремтіла склянка.
— Ні, Ізідоро, не зараз, — почув напружений голос Гоцика. — Купатися… Чуєш? Біжімо до моря.
— Ні!
— Так, люба, так!
З кімнати почулося шарудіння, звуки тихої, напруженої боротьби. Ілія пополотнів. Безпорадно роззирнувся: що робити? Та перш, ніж перший-ліпший план означився у розпалених мізках, двері із грюкотом розчахнулися, у коридор вискочив голий Гоцик. Тримав на руках войовничу Ізідору.
— Іліє? — констатував із прикрістю. — Доброго ранку! А ми купатися… Гайда з нами.
В руці тремтіла склянка. Вода непокоїлася, проливалася на підлогу сльозами. Ілія стояв біля вікна в Ізідориній кімнаті, дивився на море. Там, вдалині, виднілися дві чорні цятки — то Гоцик і Ізідора пливли геть від берега, наче їх прихисток отам, за небокраєм. Та ось зупинилися посеред хвиль, обійнялися, злилися в єдину цятку…
Ілія відійшов від вікна, спустошено зиркнув на порожнє Ізідорине ліжко. Відставив склянку, приліг на біле: вдихнути запах дівочого тіла, щоб аж запаморочилося. Та здалося — Гоциком тхне. Впав з ліжка, поплазував до дверей. «Вони божевільні, — бідкався тоскно. — Божевільні і хворі. І я теж… Я теж із ними збожеволію. Я уже…» Завмер, завив тихо маленькою беззахисною скривдженою тваринкою.
Схаменувся, як почув веселий тупіт, — Ізідора і Гоцик мчали сходами наверх. Підхопився, прослизнув до своєї кімнати, заметушився — туди-сюди — кинувся до дверей, зачинив зсередини на важкий засув.
Вчасно. Гоцик за мить грюкав у двері.
— Ей! Іліє!
«Не вибачайся! Не зачіпай мене і не дивися винувато у вічі!» — Ілія забився на ліжко, зацьковано дивився на ті двері, ніби хвилина — і Гоцик одним ударом виб’є їх, стане на порозі — знічений до безпам’ятства, бо ж соромно перед братом.
Та Гоцик гукнув:
— Де сніданок, Іліє?!
Ілія завмер, ненависть залила очі. Підвівся.
— Сам снідай! — закричав у замкнені двері. — У мене… болить голова!
…До просторої кухні на першому поверсі замку, який вважав своїм, спустився під вечір. Уздрів нагих Гоцика й Ізідору — без сорому сиділи за столом одне проти одного, клювали виноград з широкої таці — безтурботні дурні птахи.
— Ви би… хоч совість мали, — буркнув Ілія.
Зашарудів каструлями — шукав харчу. Та того дня в Ізідори не знайшлося часу на кулінарію. Ілія відшукав тільки кусень хліба, трохи хамону і стиглі помідори. Присів край столу, жував напружено.
— Виноград їж, — почув голос Гоцика.
Зиркнув на брата. Та той дивився не на Ілію. На Ізідору.
— Треба вдягнутися, — сказав їй.
Так — кивнула. Підвелася. Гоцик перехилився через стіл, торкнувся вустами Ізідориної шиї.
— Чи не треба? — запитав.
Так — кивнула.
Гоцик підхопив Ізідору на руки, поніс до сходів.
— Іліє! Завари кави, — гукнув на ходу. — Ми — за мить…
Того вечора Гоцик і Ізідора вже не вийшли з Ізідориної кімнати.
Божевілля тривало з тиждень. Дні й ночі перемішалися в Гоциковій голові. Прокидався не зі сходом — від збуджених гарячих пальців Ізідори. Торкалися Гоцикової спини, вели до сідниць. Розплющував очі — хочу! Наштовхувався вустами на пружні груди, забував звичні ігри, виснажливі прелюдії і оте — примружити очі, схилити голову вбік. Дурня! Припадав до тремтячого дівочого тіла, а воно — лава. Ні спокою, ні перепочинку — буяло, не бажало охолоджуватися.
Снідали надвечір тим, що знаходили у домі. Добре, хоч Ілія з дня на день навідувався до селища, скуповував харч. Під зоряним небом справляли свій день — розтікалися морем, лежали на хвилях, набиралися сил, аби на березі не розімкнути обіймів.
Та за тиждень Гоцик засумував. Наче прокинувся і жахнувся: ні хріна собі!
Уперше за всі ті дні пішов з Ілією по продукти. Сунув кам’янистою стежиною до селища, кривився із прикрістю, дивився під ноги.
— Іліє… — гукнув. — Ти… як?
Ілія напружився.
— Вона… казала, що любить… тебе?
— Ні, — відповів Гоцик. Признався. — Коли було розмовляти?..
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу