Люко Дашвар - Биті є. Гоцик (Повністю)

Темний коридор. Двері Іліїної кімнати — перші. Ізідора відчиняє, зазирає.

— Два ліжка, — констатує, йде геть. — Добраніч, Іліє.

Ілія кусає губи в кров, викручує пальці, тупцяє біля дверей, та ніяк не наважиться відчинити їх, зробити декілька відважних кроків, увійти до Ізідориної кімнати.

Сунеться по стіні на підлогу, завмирає. Гарячково намагається віднайти хоч найменший привід. За вікном б’ються хвилі, заповнюють голову Ілії нескінченним монотонним гудінням.

— Та припиніть, — стогне, затуляє вуха долонями.

…Дихати важко. Здається, від того, що вуха не чують, дихати взагалі неможливо. Ілія забирає долоні від вух і чує збуджений стогін Ізідори.

— Котра година? — бурмотить безпорадно.

Руки тремтять. Спирається ними на підлогу, підводиться. Ноги… теж тремтять. Не слухаються, та Ілія суне до дверей, тихо відчиняє, визирає у коридор — нікого! І хто би мав бути?

Підкрадається до Ізідориної кімнати — двері легковажно прочинені. На широкому ліжку під напівпрозорим балдахіном сидить прекрасна гола Ізідора. Закинула голову догори — тільки й видно гостре підборіддя, тонку білу шийку. Стогне безсоромно голосно. Біля ліжка стоїть голий Гоцик. Веде важкою долонею по Ізідориних грудях. Раптом напружується, рвучко притискає її до себе. Ізідора обвиває міцне тіло руками, ногами. Ілії пливе перед очима, та він притуляється до дверей, не зводить очей. Відчуває, як прямо у штани вивільняється власне сім’я, спустошено мацає — так і є. І все не може відірвати погляду від двох збуджених жаданням тіл.

Схаменувся, побіг до своєї кімнати тільки тоді, коли Гоцик відкинувся на ліжку, поклав руку на голий живіт Ізідори і сказав:

— Дійсно, хочеться спати.

— Спи… — розсміялася Ізідора.

— Тут? — Гоцик підвівся, іронічно скривив пику. — Ні…

Ізідора погордливо примружила очі. «Попросить — залишусь», — подумав Гоцик.

— Добраніч! — підвелася на ліжку, ухопила лляне покривало, війнула ним, розправила, вляглася, укрилася з головою. Нема Ізідори.

Гоцик похитав головою: ох, дівко!

— Солодких снів, Ізідоро…

Ізідора не відповіла.

Гоцик вийшов, обережно причинив двері, зазирнув до сусідньої кімнати: лицем до стіни Ілія сумирно лежав на одному з одномісних дитячих ліжок.

— Ей! Чувак… — тихо гукнув Гоцик.

Ілія міцніше заплющив очі, стиснув щелепи.

— Іліє…

Ілія завмер: ні, тільки не зараз… Про що?! Ділитиметься враженнями? Сука!

— Блін, усе на світі проспиш, — буркнув Гоцик, вийшов геть.

Упав на коров’ячу шкуру біля холодного нетопленого каміна, вивчав темні балки на білій стелі, усміхався, як дурний.

— Ізідоро… Ну, чого ти від мене хочеш? Га?

Ізідора хотіла прокинутися до світанку, злетіти на вежу, розсміятися сонцю у морі, та солодкі сни цілували у вічі: спи, люба… У відчинене вікно зазирали солоні вітри, кружляли попід стелею, втрачали силу, опускалися до ліжка легким віялом: спи…

Ізідора прокинулася від яскравого сонячного промінчика: торкнувся щоки, повік. Розплющила очі, усміхнулася.

— Іліє…

З півгодини Ілія стояв біля ліжка, ворухнутися не міг. Стискав у руці скромний букетик незнайомих маленьких жовто-лимонних квіточок. Не спав усю ніч. Крутився, мордувався, перед світанком пішов будинком. Потупцював біля сплячої Ізідори, подумки буцнув ногою Гоцика — похропував на коров’ячій шкурі біля каміна. Вийшов надвір. Тут все, як у мріях. Товстелезні кам’яні стіни замку, крутий берег, внизу море. До людей суходолом — кілометри три. Обійшов будинок. Біля задньої глухої стіни його у вранішньому сонці помітив яскраву червону пляму. То розкривалися назустріч дню тендітні маки.

Ілія зірвав першу ж квітку. Ізідора! То Ізідора. Прекрасний гарячий дурман!

Мак почав в’янути за мить після того, як лишився коренів. «То Ізідора, — похмуро усміхнувся Ілія. — Або по-її, або — смерть… Чому вона не знає компромісів?»

Поряд із маками, як компроміс, — скромні жовтенько-лимонні квіточки. Нарвав повну жменю лише тому, що знав: маки до Ізідори не донесе.

— Квіти… тобі, — простягнув букетик.

Ізідора розсміялася, підхопилася на ліжку. Лляне покривало злетіло — прекрасна нага Ізідора зіскочила на підлогу, обійняла напруженого Ілію, поцілувала у вуста.

— Я люблю тебе, Іліє! — зазирнула у глибокі очі. — Ти мій…

Ілія жмакав жовті квіточки у долоні, слів нема — німий. Ізідора вихопила букетик, заспішила до вікна.

— Прекрасний ранок! Все ідеально. Ще би… ковток води!