Люко Дашвар - Биті є. Гоцик (Повністю)

До долини міцна кам’яна, сіра від віку будівля стояла задньою глухою стіною — тільки з одного невеличкого вікна на третьому поверсі можна було роздивитися і виноградники, і високі гори за узбережною долиною.

Фасад дивився у море. Півокруглі арки першого поверху означали широку терасу, великі квадратні вікна другого — затишні хазяйські приміщення, маленькі віконця кімнат третього поверху, певно, призначалися для слуг. Гоцик розгублено тинявся двором, що він обривався проваллям, спадав у прибережні, вічно мокрі скелі. Роздивлявся круглу вежу, більше схожу на мінарет, з якого муедзин скликає правовірних до молитов. Помітив чистий потічок — дзюрчав біля вежі, підмивав кам’яну стіну.

Ізідора уже тягнула Ілію всередину.

— Ти теж мріяв про такий дім?

— Про цей, — не брехав Ілія. Обережно перекроював старі уявлення про вимріяний замок.

— І щоб мармурова підлога?

— І рипучі дерев’яні сходи з кованими перилами, — підхоплював Ілія.

— І білі стіни, прикрашені керамікою?

— І така висока стеля, щоб відлуння…

Ізідора зупинилася несподівано, розсміялася весело, обійняла Ілію. Поцілувала в губи.

— Я люблю тебе, — прощебетала легковажно і щиро. — Ти мій…

«Тільки твій!» — розірвалося Іліїне серце. Затремтів, та Ізідора уже мчала далі.

— Яка величезна кухня! Мідні каструлі. Порцелянові тарелі.

— А у тій великій кімнаті має бути камін.

— Сидітимемо на вовняному пледі прямо на підлозі. Грітимемо п’яти перед каміном, і Гоцик…

Завмерли. Ілія відвів погляд. Ізідора озирнулася.

— Гоцику! Ти де?! — вигукнула дзвінко.

Гоцик стояв під півокруглими арками біля розчахнутих дверей.

— Там чоловік…

Ілія раптом перелякався.

— Мертвий? — вихопилося.

— Та, ні… Живий. Нотаріус із сусіднього селища. Він за цією халабудою приглядає на прохання хазяїна. Так я орендував її на місяць.

— Тільки на місяць? — Ізідора обурено смикнула плечиком.

— Місяця цілком вистачить, аби домовитися про купівлю, — поспіхом запевнив Ілія.

Ох і справ із власним господарством. Ізідора літала кухнею, дзеленчала мисками-каструлями.

— Іліє! Гоцику! Ви — по продукти до селища. А я посуд перемию, чистої води з потічка наберу. Та зачекайте! Скажу, чого хочу!

Гоцик усміхнувся приголомшено. Твою наліво! І питати зайве: а чи мають виконувати усе, чого Ізідорі заманеться? Мають…

— Ми всього накупимо.

— І квітів. Для тебе, — додав Ілія.

Сунули до найближчого селища кілометри за три від замку, що тільки перед цим оминали його дорогою до дивної споруди.

— Добре, що врешті вдвох, — врешті мовив Гоцик. — Так усе несподівано обернулося. Хоч обмізкуємо, що далі робити.

Ілія зупинився. Серце тьохнуло.

— Я… третій зайвий?

Гоцик розсміявся здивовано.

— Здурів, Іліє? Ти — брат… Ти ніколи не зайвий. Ну… Майже.

Ілія насупився, заялозив черевиком по камінцям на дорозі.

— Ти… любиш її?

Гоцик схилив голову до плеча, зазирнув у Іліїні очі.

— Та-а-ак! — констатував.

Вказав на каменюку при дорозі.

— Сідай. Поговоримо.

А про що базікати? Стали біля того каменя, один на одного не дивляться.

— Ну! — підстьобнув Гоцик Ілію. — Сповідайся…

Ілія безпорадно потер пальцем праве вухо.

— У мене ніколи ще не було…

— Дівчини?

Ілія кивнув.

— І сексу, — признався.

— Не бреши.

— Правда…

— Капєц! То тобі що… курс молодого бійця провести?

— Пішов ти… — Ілія смикнувся, відвернувся.

— Ну, як знаєш… — Гоцик ляснув Ілію по плечу. — Ходімо хавку купувати.

— Зачекай! — Ілія обернувся до Гоцика, благально зазирнув йому у вічі. — Ізідора…

— Ну…

— Тобі ж вона — одна з багатьох. Я… бачу. Не чіпай її. Бо для мене вона…

Гоцик насупився, недобре глянув на Ілію.

— Добре… — кивнув.

Та перш, ніж Ілія захлинувся вдячною радістю, почухав потилицю і додав:

— Присягаюся. Сьогодні до півночі не зайду до її кімнати. Встигнеш поперед мене — Ізідора твоя. Ну, а як ні, то…

То була їхня перша ніч у кам’яному замку. Хлопці повернулися з селища — повні руки торбів.

— А де олія?! Де бальзамічний оцет? Де салат і помідори? — Ізідора вивалювала покупки на широчезний важкий дерев’яний стіл, що мовби перелетів сюди із казки про трьох ведмедів.

Мчала мити червоні солодкі перці, складала гіркою баклажани, роздивлялася червону цибулю, кришила трави, приправляла ними свинину, що уже смажилася на широкій пательні.

— Ненавиджу готувати! — дзеленчала весело. — Та сьогодні чомусь забажалося!