Люко Дашвар - Биті є. Гоцик (Повністю)

Усього лише кілька годин тому, у затишній спальні гордої іспанки стався справжній революційний переворот. Гоцик сказав Ізідорі — прощавай. І поготів! Та Ілія раптом ляпнув: гайда з нами! Ізідора зіскочила на підлогу — стояла посеред кімнати нага і прекрасна, як богиня — кивнула не Ілії, Гоцикові: добре… І Гоцик уперше за весь час мандрів не насмілився заперечити. І тепер мордувався подумки: якого біса?! Куди?

«А й справді, куди?! — думав Ілія. — Кінець мандрам. Знайшли скарби, хоч хто б повірив… Просто книжку прочитав. І усі ж знали — тисячі й мільйони, та тільки я насмілився довіритися дивному сну і зрушити…» Спогади заперечували: усе сталося геть інакше. У вусі прошелестів чудернацький тарган, пообіцяв довести до алхіміка… А у скарби… У скарби Ілія не вірив аж до того дня, коли не побачив біля сикомора наївного пастуха Сантьяго.

Ілія сердився, дорікав собі: чи не однаково, хто погнав у мандри?! Головне, що скарби знайшли. А тепер… Тепер би розпрощатися із Гоциком. Хіба що попросити, щоб шкатулку мамину віддав. Чи викупити… А потім… Високий замок, прекрасна Ізідора…

Знічувався, косував на дівчину. Усе вийде. Гоцик брехати не вміє. Ляпне-таки: вибач, у мене свій шлях. А Ілія зазирне у чорні очі і скаже: не залишу тебе… Не все ж Гоцику.

Гоцик думав про інше. Вдивлявся у ясну ніч. «Куди вона рулить? — дратувався. — І не спитала: вам куди? Завела двигун, кивнула — сідайте, чеше навпростець…» Краєчком ока роздивлявся дівчину. Горда. Усе зрозуміла. Що захлинувся від спраглого жадання, не від кохання. А зробила, як сама захотіла. Ніби — дай часу, телепню, підкорю, й оком не змигнеш.

Усміхнувся: красива, зараза… Шкода, Ілія зарано приперся. Нічого… На найближчому привалі Гоцик відправить його… погуляти: досконало вивчити навколишній пейзаж, місцеву мову, звичаї і традиції чи просто зникнути на годину-другу… щоб не поспіхом…

Автівку вкотре трусонуло на дорозі. Гоцикові думки підскочили, трансформувалися дивним чином. «Навіщо так швидко?» — подумав. Згадав вічно п’яного філософа Моргана… «Іти, реально ворушити ратицями, аж поки страх не зникне… От тоді й зрозумієш, де твоє місце на землі».

Усміхнувся скептично. Йолоп придуркуватий… От Гоцик повернеться, купить пляшку, пояснить: до твого місця на землі ведуть не ноги — серце. А крокувати таки варто. Бажано босоніж, щоб відчувати силу землі. І допетрати врешті: ото і є та швидкість, з якою варто йти по життю. А швидше — то неприродна маячня, гріх, жалюгідна гординя і посміховисько.

— Ізідоро! — гукнув. — Нащо ти взяла автівку?

— Аби встигнути… — Ізідора здивовано глянула на велетня.

— Ми пішки звикли. Правда, брате? — сказав.

Ілія напружився: щось нове почулося у голосі Гоцика. Лагідне, смиренне. Братом назвав. Правда? Тільки у тому, що ноги в кров. Але скніти за спинами Ізідори і Гоцика — ще гірше. Якби мордували ноги дорогою — Ілія йшов би поруч з Ізідорою. І вона, певно, обов’язково посміхнулася б йому.

— Звикли, — пробурмотів. — Але зараз… нам би відірватися подалі… Від того містечка.

Ізідора натиснула на гальма. Жовтогаряча комаха «Arosa» верескнула й завмерла. Дівчина відкинула з чола шовковисте пасмо, повернула до супутників личко.

— Як вас звати? — запитала із викликом.

— Я — Гоцик, — велетень знітився, хмикнув іронічно, мовляв, кінець моєму правлінню, нова командирка з’явилася. Показав на заднє сидіння. — А він Ілія…

Ізідора кивнула, ковзнула яскравим поглядом по хлопцевих обличчях.

— Іліє! — усміхнулася. — Гоцику! — погордливо. — Спочатку моя мрія! Потім ваші…

— І далеко… до твоєї мрії? — зацікавився Гоцик.

Ізідора розсміялася, завела двигун — «Arosa» зірвалася з місця, помчала туди, де небеса тільки обіцяли схід сонця. Правила гри змінилися. Мандрівники до кінця ще й не усвідомлювали того. Гоцик вдивлявся в обриси навколишніх гір, шукав привід для розмови, бо у грудях завелася задьориста радість, штовхала до Ізідори, не встояти.

— Як гори звуться?

— Кордильєри-Бетіка, — замість Ізідори відповів Ілія.

— Кордильєри-Бетіка, — повторила Ізідора відлунням. Показала тоненьким пальчиком на високу верхівку. — Нам туди…

Ілія не запитав: навіщо? Його життям ніколи не керувала жінка — мама не рахується! — ніколи не тягла у невідомі краї, примушуючи стерти оточуючі краєвиди до невиразних і геть неважливих декорацій. Та й не бачив він їх нині. Пестив очима ніжну дівочу потилицю, обережно подався вперед, бо раптом докумекав: може підсунутися до передніх сидінь, відчути запах Ізідориного волосся.